Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

залишила Марію. Та даремна була ця її ходанина: своєї дочки вона так і не побачила.

Вже почало вечоріти, коли Пріська закінчила свою розповідь, і нам треба було вертати додому. Наступного дня мама знову послала нас до Пріськи віднести їй трохи харчів, але виявилося запізно. Ми знайшли її мертвою на долівці. У своїй безвиході Пріська вибрала собі швидшу й менш болючу смерть: зібравшись на останні сили, вона отруїла себе чадним газом з деревного вугілля.

Ми не забули бажання Пріськи лежати вічним сном під вишнею, і надвечір поховали її поруч із синком.

Такі самогубства на той час стали звичайним явищем у нашому селі. Багато людей відібрали собі життя, отруюючись оксидом вуглецю, як ото й Пріська. Оттак – просто й безболісно. Зважувалися на такий крок переважно жінки, чоловіків у яких заарештували й заслали до концтаборів і які втратили своїх дітей у героїчному поєдинку з голодомором. Вони затикали комини, двері й вікна, затоплювали в печі або й розкладали вогонь серед хати на глиняній долівці і вмирали від смертельного диму. Інші запалювали й усю хату.

Але найпоширенішим способом самовбивства був зашморг. Серед тих, хто вибирав цей спосіб, були сільські активісти, надто ж керівники десятихаток і п'ятихаток. Декотрі члени партії також у той чи інший спосіб накладали на себе руки. Представники влади знали про ці масові самогубства, однак не робили нічого, щоб їх припинити.

Провідали ми в ті дні й трохи пізніше ще й інших родичів та приятелів, чиєю долею тривожились. За той час, поки ми не бачилися, з ними хто зна й що могло трапитись.

Найперше ми зайшли до хати, де жив мій приятель Василь. Його батька теж арештували й заслали кудись далеко на північ. Василь лишився з матір'ю і двома сестричками, але ми нічого не чули про нього, відколи він перестав ходити в школу ще торік у грудні. Ввійшовши до них у хату, ми застали двох украй виснажених голодом дівчат та їхню матір. Усі троє схожі були на живі мощі. Вони тихо сиділи навпочіпки на долівці серед хати й варили якусь юшку з лободи й кропиви – бур'янів, що буйно ростуть у наших краях. На наше привітання ніхто не відповів. Вся їхня увага була зосереджена на рідині, що булькотіла в горщику. Вони жадібно придивлялись до варива, тримаючи ложки в руках. А мати, побачивши нас, заплакала. Нам довелось довго її заспокоювати, перш ніж вона змогла нам відповісти на наші розпитування про Василя.

Як почався голод, Василь прилучився до якихось чоловіків, що мали досвід у поїздках до різних віддалених місць. Він поїхав з ними до Росії накупити харчів. Йому пощастило. Він вернувся додому, привізши кілька буханців хліба і зо тридцять фунтів борошна. То було в грудні. А в березні 33-го року, коли голод дійшов до крайнього, Василь вирішив повторити поїздку, але цього разу йому не пощастило. Сісти на потяг і доїхати до якогось невеликого російського міста під Москвою йому ще вдалося. Звідти він встиг якось повідомити матір, що вже вертається додому. Та він так і не вернувся. Пізніше мати дізналася, що його заарештували на котрійсь прикордонній (між Україною і Росією) станції, а згодом судили як спекулянта на чорному ринку, визнали винним і дали йому п'ять років примусової праці. Куди його вивезли, Василева мати не знала.

Тоді часто траплялися такі випадки, як з Василем. Усупереч офіційній забороні їздити в пошуках праці й харчів і попри те, що ми були в жалюгідних життєвих умовах і, власне, дійшли до останньої межі голодування, ми все-таки не могли так просто здатися. Кожний, хто ще тримався на ногах, не хотів без боротьби піддатися смерті.

Тим часом ні з боку представників влади, ні від приватних осіб не було жодної спроби організувати якусь допомогу родинам, що вмирали з голоду в нашому селі. Навпаки, коли один місцевий учитель спробував щось робити в цьому напрямку, його заарештували й заслали копати той самий Біломорсько-Балтійський канал. Йому закинули «поширювання наклепницьких чуток про те, що наші селяни нібито голодують». Ідея зорганізувати допомогу голоднякам зникла разом з тим учителем.

Ми були полишені самі на себе, ні про яку допомогу з боку якоїсь громадської організації не могло бути й мови. Селяни масово втікали не тільки до сусідніх містечок і міст. Багато таких, як от Василь, виїжджали у віддаленіші місцевості і навіть до Росії, де не знали голоду. Це не вдавалося так легко, навіть коли хтось мав гроші. Як я вже зазначав, нам не продавали квитків на потяги, якщо ми не мали спеціяльної довідки від сільради. У 1933 році дуже суворо дотримувались цього припису. Потяги охоронялись солдатами зі спеціяльних загонів, і ввійти у вагон крадькома, не показавши квитка, було неможливо. Крім того, селяни не мали пашпортів, запроваджених у грудні 32-го року, так що тепер зовсім неважко стало контролювати всіх пасажирів, які їхали з України на північ або на схід, і виловлювати «незаконних». Того, кого зловили, відправляли насильно в їхні села, а то й у трудові табори.

А для міських спекулянтів на чорному ринку то були ідеальні часи. Маючи пашпорти, вони без труднощів могли купувати квитки на потяги в будь-якому напрямку, а тоді перепродувати за шалену ціну селянам. Наприклад, квиток до Москви коштував на чорному ринку в чотири або й п'ять разів дорожче, ніж у касі.