Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

Ледве-но розтанув сніг, можна було бачити, як скрізь у збіднілих полях снують бідолашні постаті голодних людей, шукаючи чогось їстівного. Найліпшою знахідкою була картопля. Часто ті, що її знаходили, не з'їдали картоплю відразу там таки, а несли додому й готували з неї свого роду картопляні оладки, додаючи листя або й деревної кори.

Однак для людей, виснажених голодом, нелегко було блукати полями в пошуках городини. Таж навіть аби тільки дійти до якоїсь дальшої місцини, потрібна була неабияка сила й витривалість, і багато хто не годен був на це. А як хто і спромагався туди добрести, то часто-густо падав мертвим серед поля від виснаги, так і не встигнувши щось знайти.

Одного дня пополудні до нас завітала мати мого шкільного товариша Петра. З плачем вона розповіла нам, що Петро помирає десь на полі кілометрів зо два від села. Сусідка збирала там мерзлу картоплю, отож від неї і почула мати цю вістку. Хлопець лежав ледь притомний, але сусідка не мала сили, щоб йому допомогти. Тим то Петрова мати й благала нас, чи не могли б ми допровадити його додому – мертвого чи живого.

Доля Петрової родини була мало чим відмінна від долі інших селян. Його батько відмовився вступити до колгоспу, як то робили й усі селяни напочатку. Але партійні активісти та їхні посіпаки не попустили так цього і вдалися до різних хитрощів та способів, аби знищити його як самостійного господаря. Два роки тому Петрового батька призначили старшим у п'ятихатці. Це означало, що в його хаті мали проводитися збори п'ятьох селян і що він повністю відповідав за них перед владою. А оскільки влада з усіх сил тисла на селян, щоб затягти їх до колгоспу, то він повинен був колективізувати всіх селян зі своєї п'ятихатки, ну і, звичайно, сам мав найпершим туди вступити.

У багатьох випадках ця штучка вдавалася, але з Петровим батьком вийшло інакше. Він і всі п'ятеро членів п'ятихатки ненавиділи колгосп і не хотіли мати з ним нічого спільного, однак він дорого заплатив за цю їхню впертість. На його господарство наклали надмірний податок, і коли він уже не міг заплатити того податку ні натурою, ні грішми, його ув'язнили як «ворога народу» і запроторили кудись на російську північ. А господарство сконфіскували, через що жінка з двома дітьми мусила перебратися до своїх батьків.

Але й там бідолашній не поталанило. Навесні 32-го року померли з голоду її батьки й донечка, і вона залишилася сама з сином.

І ось тепер, коли вони якось потрапили перебути голоднечу, Петрусь десь там помирає сам таки серед поля.

Ми не могли відмовити Петровій матері в її настійливих благаннях допомогти, хоч самі насилу трималися на ногах. Та однак Петро був нашим приятелем і сусідом, а крім того, на кутку вже ніде не було чоловіків, які б допомогли й наважились піти у поле; отже, ми вирішили зробити все, що мога, аби врятувати хлопця.

Привезти Петра додому ми могли тільки на ручному візку, бо нашого коня з підводою забрали в колгосп ще два роки тому. Взявши того візка, ми з Миколою подалися на картопляне поле, а слідом за нами пішла й Петрова мати, наполігшись супроводити нас. Ми вийшли на путівець, який о тій порі року був дуже грузький і в багатьох місцях покритий напівзамерзлими калюжами з талого снігу. Наше взуття, коли його можна так назвати, зовсім не надавалося до такої дороги. У Петрової матері ноги були просто обмотані ганчір'ям, а ми з Миколою мали на ногах старі зношені черевики, обвиті зверху шматками брезенту. Важка й тягуча, як смола, багнюка прилипала до наших озувок, і нам важко було ступати. Та ще ж доводилося по кісточки у воді перебрідати калюжі, і вся наша взуванка наскрізь просякла крижаним болоттям, через що наша подорож була надзвичайно трудною і просто небезпечною. Петрова мати, хоч і намагалася не відставати від нас, ніяк не могла дотримати нам ходи, але, схлипуючи, все-таки повторювала, що не вернеться до села, поки не побачить свого сина живим. Микола і я вирішили посадити її на візок і підвезти трохи, та вона була занадто важка для такого малого візочка і нам виявилося не по силі тягти візка з нею. Зрозумівши, що так ми тільки зайве забаримось, вона злізла з візка, і ми погодилися з нею, щоб залишити її позаду.

Простуючи далі в поле, ми натрапили на двох мерців. А коли дійшли до видолинка між двома горбками, мій брат помітив, що в борозні за кілька кроків від шляху щось лежить. Ми покинули візка і підійшли ближче придивитись, що то таке. Там лежав мрець лицем ниць у болоті. Ніяких ознак якоїсь боротьби ми не побачили. Либонь, просто впав на ходу і не мав сили звестися. Помер він уже давно, і його тіло пролежало під снігом чи не цілу зиму. Ми пробували перевернути труп на спину, щоб роздивитись обличчя, та не змогли. Воно задубіло на камінь та ще й примерзло до землі.

В цю мить наздогнала нас Петрова мати і, побачивши мертвого, заголосила, але не наважилася підходити зовсім близько. Вона просила нас, щоб ми не гаяли часу і поспішилися.

Звичайно, вона не встигала за нами, бо ми вже швидше стали йти, тож і лишилася знов ззаду. Вечоріло, і важкі хмари почали сунути з обрію на поля. Вдалині вже йшов сильний дощ, і ми бачили, що негода повільно насувається на нас.

Але нам довелося ще раз затриматись. Продибавши іще з півкілометра, ми побачили й другого трупа над дорогою – мертвої жінки, яка виявилася знайомою нам. Але померла вона не з голоду. Ми відразу розгледіли, що її було застрелено. Вона лежала горілиць у калюжі крови впереміш із багнюкою, і її широко розплющені очі, здавалося, були безтямно втуплені в нас. Ця смерть, очевидно, сталася зовсім недавно. Я силкувався вгадати, яка тут могла бути причина, її напасником не міг бути якийсь напівбожевільний з голоду осібняк, ладний убити людину за кілька мерзлих картоплин. Прості селяни зброї не мали, вона була тільки в начальства та вартових. Отож найімовірніше, що жінку застрелив колгоспний польовий сторож за збирання картоплі на колгоспному полі.

Як і попереднього разу, труп ми залишили на місці й подалися далі. Злива насувалася тим часом усе ближче, і починало смеркати. Ми силкувалися якомога швидше дійти до того місця, де мав би лежати Петро.