Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

Розділ 24. Прірва

Ксюша

Дивовижно, як один вчинок може змінити життя. Воно втрачає кольори, звуки і запахи. Втрачає сенс.

Я знала, що мені не можна закохуватися. Знала, що це призведе до катастрофи, але все одно не встояла. Я стрибнула з цієї скелі, думаючи, що злечу.

Не вийшло.

Пройшов тиждень, а я так і не помирилася ні з мамою, ні з сестрою. Тепер ще й колишній Лери, Єгор, виявляється, вийшов з в’язниці і знову почав її тероризувати. Він підстерігав її, коли Матвія не було поруч, і залякував – хотів, щоб вона кинула хлопця і повернулася до нього. А Матвій про це навіть не знав – вона боялася йому розповісти.

До лиха та ще лихо.

Антон кликав зустрітися на вихідних, але я відмовилася. Наша переписка порідшала, і хлопець явно це помітив. Не хотілося його ображати, але мені було не до веселощів. Про картину я йому розповіла, але від його оптимізму почувалася лише гірше. Він пропонував просто забути про неї і почати нову.

Ніби це так просто.

Кожну вільну годину після пар я проводила в художній студії, намагаючись почати все спочатку. Я пробувала знову і знову, але нічого не виходило до пуття. Складалось враження, ніби я розучилася малювати.

Як не дивно, але розраду я знайшла в роботі. Вперше за довгий час я не переплутувала замовлення. Не літала у хмарах і мріях. Не уникала важких столиків і відвідувачів. Навпаки, я поринула в рутину, яка не залишала часу на власні думки.

Навіть Стас більше не сварився. Краєм ока я бачила, що його яструбові очі досі стежать за кожним моїм рухом, але цього разу мені було все одно.

Яків же, помітивши мій стан, намагався дізнатися, що сталося, але я не могла розповісти всю історію. Це було чимось особистим. Я не хотіла нікого впускати у своє серце. Дозволяти в ньому копирсатися. Розрізати його знову і знову. Одна думка про це викликала паніку.

Моє кохання – лише моє. Мій біль – теж лише мій.

На другий футбольний матч я не пішла – надто часто я ловила на собі погляди друзів за останній тиждень. Не кажучи вже про Макса, з яким я більше не бачилася. Відпустити його і так було важко. На це знадобилася вся сила волі, яка в мене ще лишалася. Я боялася, що не витримаю зустрічі з ним.

Тож в наступну середу, щойно закінчилася остання пара, я попрощалася з подругами, і ми розійшлися в різні боки. Лера з Лізою пішли підтримати хлопців на матчі, а я – до студії.

За останній тиждень новина про мою картину розлетілася по всьому університету. Здається, про мене встигли попліткувати усі. Перші пару днів я постійно чула шепіт за спиною. Це повертало мене у спогади шкільних років, і я ледь стримувалася, щоб не зірватися.

Більшість поглядів були співчутливими, але деякі – насмішливими. Наприклад, від колишньої подруги Даші і її компанії. Вони дивилися на мене так, наче я заслужила те, що сталося.

Добре, що Даша перестала з ними спілкуватися. Не знаю, що б я робила, якби такими ж очима на мене дивилася рідна сестра.

Пробираючись крізь потік третьокурсників, які тримали курс на стадіон, я зіштовхнулася з одним із хлопців. Плече одразу занило, а над головою роздалося:

– Обережніше!

Піднявши голову, я зустрілася поглядом з рудоволосим хлопцем. Було в ньому щось знайоме, наче ми вже десь бачилися.

– Гей, дивись по боках, коли ідеш! – пробурчав його друг поруч.

– Сам дивися! – огризнулась я.

– Що ти сказала?

Хлопець насупився і став насуватися на мене, поки одногрупники цих двох зупинилися. Я опинилася в центрі натовпу. По спині пробігла хвиля тривоги, але я внутрішньо зібралася і розправила плечі.

Не встигла я щось відповісти, як рудоволосий хлопець відштовхнув свого друга і став переді мною, частково прикриваючи.

– Не чіпай її, – сказав він. Я здивовано підняла очі, якраз коли він продовжив: – Вона подруга Макса.

Очі хлопця розширилися, поки він сканував мене з голови до ніг. Я ж раптом пригадала, що вже врізалася в свого заступника. І поруч був Макс.

– Ааа, – простягнув він. – Та сама художниця...

Я скривилася, очікуючи, що він почне насміхатися, але рудоволосий потягнув мене за лікоть і вивів з натовпу. Його друзі востаннє озирнулися до нас і пішли далі, щоб встигнути на футбольний матч.

– Дякую, – сказала я.

Він просто кивнув і теж рушив до стадіону. Я ж зітхнула і продовжила йти до студії.

Так, я ховалася, як остання боягузка. І що?

Великий круглий годинник на стіні безшумно відмірював час, а я все сиділа в порожньому залі, не спроможна намалювати хоч щось. Лінії обривалися, незавершені. Силуети розпливалися. Кольори не підходили. Кількість зім’ятих у м’ячики аркушів на підлозі росла, поки стрілки повільно повзли від однієї цифри до наступної. Це було як мука.

Навіть коли шум зі стадіону стих, я не зрушила з місця. Навіть коли за вікном стемніло. Навіть коли у двері зазирнула Віра, здивована, що в студії досі горить світло.

Чого я чекала? Кого я чекала?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍