Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

Лише коли прийшов охоронець, що робив вечірній обхід території, і погнав мене надвір, я неохоче поїхала додому. Лера з Лізою на той час уже відпочивали у своїх кімнатах. Дуже хотілося розпитати їх про матч, але я знала, що на мене посипляться зустрічні питання від них. Відклавши розмову з ними на завтра, я швидко прийняла душ і скрутилася у ліжку в клубок.

 

Наступного дня я зважилася подати голос, лише коли ми з дівчатами сіли за стіл у кафе. Навколо було багато студентів, але столики розташовувалися на достатній відстані, щоб нас ніхто не підслуховував.

– Як пройшла вчорашня гра?

Лера з Лізою перезирнулися. Навіть самій собі я здавалася зрадницею, та я знала, що не витримаю, якщо прийду на матч.

– Напружено, – зрештою промовила Ліза. – Все закінчилося нічиєю, хоча Фенікси всіма способами намагалися забити гол.

Щось у її тоні змусило мене насторожитися.

– Якими способами?

Ліза підібгала губи і відвернулася, щоб зробити ковток свого безлактозного капучино. Я нахмурилася і повернулася до Лери. Вона сиділа, опустивши голову, і без настрою перебирала рис на тарілці.

– Щось сталося на матчі? – здогадалась я.

Вона кивнула. Я схопила Леру за руку, змушуючи її зупинитися і зустрітися зі мною поглядом. Осудливим поглядом.

– Що я пропустила? – прошепотіла я.

– Макс отримав травму руки, – врешті-решт відповіла вона.

– Що?! – скрикнула я. – Як?

По шкірі розлився холод. Я ледь стримувалася, щоб сидіти на стільці тут, з подругами, які спокійно продовжували жити своїм життям, наче нічого не сталося.

– Один з Феніксів врізався в нього. Навмисне, – озвалася Ліза.

– І ви говорите мені про це лише зараз? – розізлилась я, уже підхоплюючи з підлоги рюкзак.

– Ти сама не хотіла нічого чути про Макса, – нахмурилася Лера.

Вона рідко злилася. Схоже, цього разу я дійсно облажалася. Не сказавши більше ні слова, я вибігла з кафе.

На вулиці я помчалася до пішохідного переходу. Як назло, просто перед моїм носом світлофор загорівся червоним. Цілу хвилину я переминалася з ноги на ногу, ледь стримуючись, щоб не вибігти на дорогу. Опинившись, нарешті, по той бік, я понеслася до воріт університету і далі – до корпусу, де вчилися юристи.

У вестибюлі на таблиці розкладу я швидко відшукала групу Макса і Дена. Їхня наступна пара мала пройти на другому поверсі. Дихання на той час уже зовсім збилося, і я ледве хапала ротом повітря. Подумки подякувавши долі, що не доведеться здиратися на четвертий поверх, я рушила до сходів.

З останніх сил я затягнула себе на другий поверх і зупинилася, щоб перевести подих. Проте не пройшло і двох секунд, як у мене хтось мало не врізався, зупинившись останньої миті. Я поспішно розплющила очі й здивовано відкрила рот.

– О, привіт, – Денис виглядав не менш здивованим, ніж я. – Що ти тут робиш?

Я ніяково відсунулася, щоб збільшити відстань між нами і кинула погляд йому за спину. У просторому коридорі майже нікого не було – більшість студентів досі була на обіді.

– Мені треба поговорити з Максом. Він тут?

Ден примружився, розглядаючи мене. Вперше я відчула, що він не хотів мені допомагати, і навіть не могла його за це засудити. Останнім часом подруга з мене була нікудишня.

– Тут, – кивнув він собі за спину. – Біля вікна.

– Дякую, – опустивши очі, пробурмотіла я.

– Зроби мені ласку, – озвався він, коли я вже обійшла його збоку. Коли я озирнулася, він продовжив: – Не зроби гірше, ніж уже є.

Куди вже гірше?..

Кивнувши, я відвернулася і знову окинула поглядом коридор. Неподалік помітила рудоволосого хлопця, з яким зіштовхнулася вчора. Аж ось він рушив до дверей аудиторії, а мені відкрився вид на Макса.

Він стояв біля вікна, як і обіцяв Денис. Як завжди, він навмисне уникав оточуючих, читаючи щось у телефоні.

Мої ноги раптом наче налилися свинцем. Підходити до Макса було страшно. Не бачачи його, я навіть не розуміла, наскільки скучила. Дихання вже вирівнялося, коли я зробила перший крок. І ще один. З кожним кроком наближатися ставало дедалі легше. Лише серце заходилося в грудях все сильніше.

Макс відірвав очі від екрану лише тоді, коли я зупинилася поруч. Його холодний погляд ковзнув по мені, перш ніж повернутися до телефону.

– Тобі щось потрібно?

Я здригнулася. Він ніколи не дивився на мене так. Навіть коли я його відштовхувала.

– Як твоя рука? – спитала я.

Макс мовчки витягнув ліву руку з кишені штанів і підняв, щоб я могла роздивитися. З-під рукава темно-синьої водолазки виглядав еластичний бинт, туго обмотаний навколо зап’ястя і кисті.

– Як бачиш, все в порядку, – сховавши руку назад до кишені, озвався він. – Тобі не варто було приходити.

– Я не знала, – тихо промовила я. – Якби знала...