Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Цілий тиждень не ходитимеш на мої заняття. Відновися. Потім пробігай щовечора по п'ять кілометрів. Віджимайся по п'ятдесят разів уранці та ввечері. Якщо хочеш навчитися битися з мечем, я можу додатково з тобою попрацювати. А зараз піднімайся, нам уже час.

Без окулярів? Хоча Сорок Третій давно думав про те, що він добре вивчив дорогу. І, певно, зміг би сюди прийти й сам. А вчитель, який ходить сюди не один рік, міг би пройти через болота із заплющеними очима.

- А чому тоді ви весь час одягаєте окуляри? - щиро здивувався учень, коли вони з майстром вийшли на тверду землю.

- Щоб ворог менше про мене знав. - дуже серйозно сказав Рохна. - Тепер іди відпочивати.

Вони розійшлися.

Наступного дня на заняттях Ксантом нічого не сказав, дивлячись на вигляд Сорок Третього. Може, він знав, що сталося. Може, й ні. Звичайно, він усе помітив, але не подав вигляду. І не ліз із розпитуваннями. Ця подія додала трохи авторитету Сорок Третьому в очах хлопців, з якими він разом навчався. Сорок Третій помітив це за тоном, яким вони зверталися до нього. За тими словами, які вони тепер говорили на його адресу. Він піднявся на сходинку вище у їх очах.

На свій вихідний Сорок Третій вирушив до Залізної руки. Той теж помітив зовнішні зміни у хлопці, але тільки пирхнув. То була його єдина реакція. Навіть Зеленці не було цікаво, де він заробив синці та садна. Сорок Третій тоді подумав, що ці двоє якісь бездушні.

До літа навчання повністю захопило хлопця. Він вивчав те, що викладали під час уроків, читав книжки, що йому давав Ксантом, додатково займався за завданнями Рохна. Навесні навіть він відчув, що впритул наблизився до решти хлопців. Цікава подія сталася лише на початку літа, коли хлопчик повертався з пробіжки пізно ввечері та помітив, як статую Алхіміста фарбують. Статую! Алхіміста! Але всі тільки і говорять про те, що вона виглядає бездоганно без будь-яких доробок. І стоїть вже сотні років. Це виходить, що весь час їм брехали? Сорок Третій дуже засмутився. Він навіть не відразу звернув увагу на те, що робітник мав лише одну банку фарби. Один колір. Чорний. Йому ця деталь згадалася лише у ліжку. А потім він ще пригадав, що кілька років тому бачив уже робітника з фарбою біля статуї. Через кілька днів йому вдалося помітити сліди свіжої фарби на помості, і він вирішив, що фарбують тільки його.

Наступного ж вечора Сорок Третій дочекався, коли почало темніти. Драйтлів поблизу не було видно, ворота поліота були зачинені. Хлопець із розгону застрибнув на п'єдестал Алхіміста. Він знав, де шукати чорний колір. Пара мазків на обличчі – брови та маленька борідка. Меч, що висить на поясі. І плашка із чорним відображенням поглинання світла.

- Найцікавіше на кінець залишив?

Сорок Третій смикнувся і мало не впав. До нього підходив учитель.

- А ви знали, що цю статую підфарбовують?

- Раз в рік? Чорним кольором? Вперше чую. - усміхнувся Ксантом.

Хлопець примружив очі. Виходить, що вчитель знав. Той кивнув на статую, закликаючи Сорок Третього продовжувати. Хлопець зітхнув. Він продовжив дослідження. Тільки в одному місці фарба виглядала трохи яскравішою, тільки в одному місці.

- Знайшов. - сказав за нього Ксантом. - Що тепер?

Сорок Третій повернувся, щоб зістрибнути з п'єдесталу.

- І це все? Мабуть, Серафеїм перехвалив тебе. - сказав собі під ніс Ксантом гучним голосом.

- Я міг би продовжити дослідження, але, боюся, мені знадобиться допомога мого ножа.

- Ніж? Не бачу жодного ножа. - сказав вчитель і розвернувся спиною до хлопця.

Сорок Третій усміхнувся. Він швидко вийняв розкладний ніж з кишені. Він і раніше часто його носив, а після знайомства з Рохна брав його з собою щодня. Хлопець пошкріб фарбу там, де починалася плашка. Де вона відходила від рук Алхіміста. Йому вдалося трохи здерти фарбу та пошкребти за матеріалом. Потім він зробив те саме з рукою Алхіміста. Правильніше сказати, намагався зробити. Фарбу він так і не зміг віддерти. Тоді він пройшов ножем по краю плашки в місці зіткнення з руками. Там фарба здерлася. Трохи нижче на руках знову не зміг.

- Плашку додали набагато пізніше. - висловив уголос свій здогад хлопець.

- Так і є. Що це у тебе в руці? - сказав, повернувшись вчитель.

Сорок Третій зістрибнув із п'єдесталу, спритно ховаючи ніж у кишеню. Він розвів руки, показуючи, що вони пусті. Ксантом усміхнувся.

- А чому так? - спитав учень.

- Думаю, раніше алхімісти могли обходитися без плашок. - припустив Ксантом.

І як же він здивувався з того, що Сорок Третій ні краплі не здивувався його словам.

Наприкінці літа, коли учень успішно пройшов випробування, у групі лишилося п'ять драйтлів. Одного повернули у свій поліот. На перший рік навчання у чорних накидках завжди брали на одного драйтла більше, ніж треба. Іноді хтось сам відмовлявся, але частіше доводилося вибирати кому саме вирушити до своєї старої групи Ксантому. Його голос був вирішальним, хоча, звісно, і інші вчителі висловлювали свою думку. Для Сорок Третього все склалося вдало. Він залишився у чорних накидках. З того часу до них почали ставитися трохи інакше. Як до рівних собі. Вчителі називали їх на “ви”. Жодних підвищених тонів. Все дуже спокійно і серйозно. З Рохна у хлопця стосунки налагодилися. Він став мало не улюбленим учнем майстра меча. Ксантом продовжував приносити нові книжки. Він обіцяв, що багато нової інформації буде тоді, коли на навчанні почнуть з’являтися оператори умов. Що це означає, Сорок Третій поки що не знав.

В останній день літа вночі всі чорні накидки було піднято за командою. Їх зібрали на вулиці, а сам захід відбувався у повній тиші. Вчитель пошепки повідомив їм, що треба зібратися біля кабінету Серафеїма. Хлопця кольнуло в грудях, хоч би з ректором нічого не сталося. Майбутні алхімісти швидко одяглися. Взяли зброю, як і наказав їм Ксантом. Сорок Третій не питав, навіщо. Він просто зробив так, як їм усім наказали. Через три хвилини всі чорні накидки однією групою з двадцяти драйтлів попрямували до кабінету ректора. Виявилось, що все найцікавіше й відбувалося на вулиці. Саме там стояв Серафеїм. Там же знаходилися Ксантом та пара інших вчителів. Ректор швидко роздав вказівки і всі чорні накидки стали не дуже довгим коридором по десять драйтлів з кожної сторони. Вони чекали. Мовчки. Сорок Третьому подобалася таємничість. Звичайно, було б краще, якби їм натякнули, що вони тут роблять. Але порушувати загальну мовчанку йому не хотілося. Після п'яти хвилин очікування двері поліота відчинилися. Хлопець почув швидкі впевнені кроки. Може, навіть трішки грізні. Погане передчуття закралося йому просто в серці. Він сковтнув. Вже було видно постать, що наближалася. Хто ж це такий, що підняли всі чорні накидки? Усі двадцять учнів, кілька учителів та сам ректор.