Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Чим ближче чулися кроки, тим чіткіше проступали риси того, хто прийшов. Сорок Третій рот відкрив від подиву. Біля входу до приміщення, де знаходився кабінет ректора, висіло кілька смолоскипів. І місяць світив досить добре, щоб жодна деталь із зовнішності гостя не вислизнула від хлопця.

Біле обличчя. Якесь не природно біле. Це була маска, або фарба, що наносилася на шкіру. Чорні западини навколо очей надавали їм зловісного вигляду. Очі здавались більшими, ніж звичайно. Довге волосся, яке спадало на спину сотнями кісок. Кожна була перетягнута безліччю шматочків матерії. Лише білої та лише чорної. Шматочки матерії були довжиною сантиметрів по три і чергувалися у своїх кольорах. На ці кіски можна було довго дивитись. Меч на поясі. Сірий одяг. Розвивається плащ. Високий драйтл. Або не драйтл. Той, хто прийшов, усміхнувся, вишкіривши зуби.

Волосся на потилиці Сорок Третього встало. Дикий! Тепер він зрозумів, хто це до них завітав!

- Серафеїм, ти як завжди приділяєш мені більше уваги, ніж я заслуговую. - хрипким голосом промовив дикий.

- Важливість твоєї персони важко переоцінити. - відповів йому ректор.

Дикий хмикнув. Він різко поліз за комір свого плаща і чорні накидки, що стояли найближче до нього, потяглися за мечами.

- Спокійно, дітки. Вам ще жити і жити. Мамки, мабуть, зачекалися вже.

Гість вийняв зв'язку колб. Сорок Третій уже бачив такі. З однієї такої ж він із ректором якось заправляли плашку. Шкода, що він стояв не в дуже вигідному місці і бачити все не міг.

Серафеїм вийняв щось із своєї кишені. Він підійшов і вони обмінялися. Мабуть, гроші, подумав Сорок Третій.

З того часу диких він став бачити регулярно. Два рази на рік. Іноді частіше. Наступного разу їх прийшло двоє. Вони між собою не розмовляли. Але хлопець бачив, як один ледь помітно кивнув іншому, показуючи на Сорок Третього. У хлопця склалося враження, що другий прийшов лише для того, щоб подивитися на нього.

Тема диких надовго залишалася головною у розмовах парубків. Вчителі не любили говорити про це. Навіть Серафеїм волів уникати згадок про них. Це ще більше додавало їм таємничості. Історії обростали все новими та новими вигаданими подробицями. Сорок Третій не вірив більшій частині того, про що йому доводилося чути. Але одне він знав напевно - з дикими краще не мати справ. Хоча багато хто говорив те саме про Залізну руку. Але цього драйтла він знав особисто, а дикий залишався загадкою.

Алхіміст. 7 років до абсолюту.

Сорок Третій сидів на руків’ях останнього поверху третього корпусу. Ноги звисали з великої висоти. Наступний рік стане останнім для нього у поліоті. Він вибере собі ім'я. Впише його в історію. Зможе водити туди своїх дітей та показувати їм. Звісно, у вісімнадцять років зарано замислюватися про своїх дітей. Просто вчителі весь час повторювали, що ваші діти пишатимуться вами. За цей рік з поліотом потрібно укласти договір. П'ять років Сорок Третій буде змушений працювати там, звідки прибудуть його наймачі. За вісім років навчання він зрозумів, що робота алхіміста дуже нудна. Будуй мости, зводь будівлі, латай дірки. Як це все… зовсім не те, про що він мріяв, коли захотів стати алхімістом. Він хотів знайти силу, щоб розтрощити всіх Химерниць. І хоча це бажання з роками нікуди не поділося, він розумів, що не так багато користі від алхімії в бою з ними. Напевно, уроки Рохна стануть у нагоді більше. Додому його тягнуло дедалі менше. Іноді Сорок Третій спеціально згадував якісь події з дитинства, щоби викликати в собі ностальгію. Таким чином він намагався підживлювати в собі приязнь до батьківського дому, до батька та матері. Іноді ловив себе на думці, що не хоче повертатися в ту глушину. Чому він ще жодного разу не був дома з того часу, як вирушив на навчання? Хлопець переконував себе в тому, що винна у всьому його обіцянка самому собі. Тільки після закінчення поліота він повернеться і все розповість. Щоб батько міг пишатися ним. Як і його майбутні діти, про яких так часто кажуть вчителі.

Заняття із Зеленкою припинилися понад рік тому. Вона сказала, що він майстерно опанував розмовну мову. У нього все ж таки був ледь помітний акцент, від якого навіть вчителі в поліоті піднімали брови. З Рохна хлопець часто проводив додаткові заняття. Кращим у групі він не став, але битися вмів добре. Про свою ненависть до Химерниць із ним Сорок Третій не говорив. Адже Рохна був людиною. З ким він міг про це поговорити — то це з Нікіасом. Його теперішнім учителем. Старий буркун був ще того загартування. Він так само ненавидів усіх ворогів драйтлів. У той час, як Сорок Третій ненавидів тільки Химерниць, Нікіас, здавалося, терпіти не міг решту світу. Крім деяких народів драйтлів. Іноді вони могли обговорювати якусь військову кампанію ціле заняття безперервно, забувши про алхімію. Від нього хлопець дізнався, які хитрі та спритні ці Химерниці. Які вони зарозумілі — уявляють себе вище всяких королів. Думають, що їм усе дозволено. Вбивають праворуч і ліворуч. І їх стає все більше, і вони все сильніші. Нікіас був твердо переконаний, що одного злощасного дня армія кровожерливих Химерниць увірветься в їхню країну і всіх їх уб'є. Він поділився з хлопцем секретами про Химерниць, про які знав сам. Виявляється, вони мають серпанники, в яких вони носять свої заряди смертельної зброї. Вони можуть убити одним поглядом, тому їм не можна дивитися у вічі. З рук у них вилазять мечі, здатні розрубати будь-що навпіл. Бридкі створіння.

Залізна рука давав все більше завдань на ремонт старих артефактів. Схоже, це стало його основним видом прибутку. Він скуповував зіпсовані артефакти, віддавав їх Сорок Третьому, а потім продавав за вигіднішою ціною.

Ось і зараз хлопець саме займався лагодженням однієї з таких штук. Він ішов до Залізної руки. Через місто йти не хотів. Настрій був якийсь поганий. Він обходив його стороною, проходячи повз маленькі болотця. Звичайно, була ще одна причина, через яку він сюди йшов. Це трапилося рано-вранці. Він, як завжди, прокинувся, сходив почистив зуби. Повернувся до себе в кімнату і почав застилати ліжко. На покривалу щось пробігло. Спершу Сорок Третій подумав, що йому здалося. Він обережно підняв край покривала… і знову щось пробігло. Звичайно, він не подав вигляду, що злякався. Хлопець різко труснув покривало, щоб усе, що було на ньому, підлетіло в повітря. Тоді він його й помітив. Маленьке, зовсім крихітне звірятко. У повітрі воно зробилося синього кольору, а коли впало на покривало, то набуло його коричневого відтінку. Зовсім не дивно, що Сорок Третій одразу й не побачив цієї істоти. Та тепер хлопець уже знав, що шукати і куди дивитися. Він спритно впіймав звірка. Вийшов надвір і випустив його. Коли повернувся із їдальні, той знову сидів у нього на ліжку. Сорок Третій викинув його вдруге. А коли вже дорогою до Залізної руки відкрив сумку, то це створення причаїлося там. Трохи схоже на ящірку. Лише товсту. І милу. Сорок Третій подумав, що якесь дівчисько цілком могло б залишити собі такого звірка. Без пазурів. Не схоже на хижака. Зубів та іклів теж не видно. Він потер його пальцем. На дотик не огидне. Але не рептилія і не змія. Дивно, але на дотик його шкіра більше схожа на шерсть. Дівча точно б залишило. Ще й кольори змінює. Показувала б такого подругам. А ось Сорок Третій вирішив випустити цю істоту на болотах, де вона, мабуть, і живе.