Читати книгу - "Шлюбний договір"

раз і ще. Кожного разу те ж саме. У столі датчик чи це хтось так розважається? Зрештою я кладу голову на стіл і засинаю.

Прокидаюся в повній темряві. Скільки я проспав? Годину? П’ять годин? Піднімаю голову – у кімнаті вмикається світло. Холодно. Від наручників болять зап’ястя. На столі – кілька засохлих крапель крові. У роті неприємний смак. А раптом я проспав дуже довго? Може, мене чимось обпоїли?

Час минає. Нудьга – це теж щось на зразок тортур. Я думаю про Еліс. Що вона зараз робить? Сидить на роботі? Вдома? Сама?

Двері відчиняються.

– Привіт, Морі, – кажу я.

Охоронець мовчить. Він відмикає наручники. Руки важкі, ніби не мої. Я ворушу пальцями, потираю долоні. Морі хапає мої руки, грубо заводить їх за спину і знову одягає наручники. Потім веде мене по коридору до ліфта.

– Куди ви мене ведете?

Мовчання. Я раптом відчуваю, що він нервує. Навіть більше за мене. Я згадую дослідження дюссельдорфських учених: коли людина налякана або в паніці, вона з по5том виділяє речовину, яка діє на певні рецептори в мозку. Я прямо відчуваю, як від Морі виходить тривога.

Двері ліфта зачиняються.

– У вас є дружина, Морі? Діти?

Він неохоче дивиться мені в очі. Злегка хитає головою.

– Немає дружини? – повторюю я. – І дітей немає?

Він знову злегка хитає головою. І я розумію, що це не відповідь на питання, а попередження.

Ми спускаємося на п’ять поверхів – ліфт кожного разу дзвякає. Порожній шлунок стискається, рішучість слабшає. Я глибоко під землею, наді мною пустеля, я за сотні кілометрів від найближчих міст. Якщо станеться землетрус і в’язниця завалиться, я назавжди залишуся тут.

Ми виходимо з ліфту. Морі, схоже, розгубив рішучість – він більше не хапає мене за руки. Просто йде, а я йду за ним. Він набирає цифровий код на панелі, і ми входимо в якусь кімнату. Там нас чекає охоронниця. На вигляд їй років сорок п’ять, у неї знебарвлене волосся, укладене в старомодну зачіску. Вона не схожа на членів «Договору», напевно, працювала тут і раніше.

Двері за нами зачиняються. Морі знімає з мене наручники, і якийсь час ми втрьох просто стоїмо і дивимося одне на одного. Потім Морі каже жінці: – Ну давай.

– Ні, краще ти, – відповідає вона.

У мене таке відчуття, що їм належить зробити щось уперше, і жоден з них не хоче брати цю справу, якою б вона не була, на себе. Нарешті охоронниця каже мені: – Зніміть одяг.

– Знову?

– Так.

– Весь?

Вона киває.

Я повільно знімаю капці і думаю. Так, Морі застережливо похитав головою в ліфті, проте вираз обличчя у нього при цьому був не злий, а скоріше змовницький. Цим двом явно не по собі. Може, мені вдасться умовити їх відпустити мене, поки нас тут тільки троє і Гордона немає. Скільки їм платять? Запропонувати їм гроші?

– Ви з Невади? – цікавлюся я і, щоб протягнути час, займаюся ґудзиком на робі.

Жінка дивиться на Морі.

– Ні, я з Юти, – відповідає вона.

Морі дивиться на неї сердито, потім командує:

– Швидше.

Я розстібаю ґудзики на робі, вона падає на підлогу. Охоронниця відводить очі.

– А ви звідки? – питає вона.

Їй явно ніяково від того, що я роздягнений.

– Із Каліфорнії.

Я стою посеред кімнати в тюремних трусах.

– Допоможіть мені, га? – шепочу я.

– Досить, – шипить Морі.

Я знаю, що граю з вогнем. Морі ось-ось розгнівається. Але інших варіантів у мене просто немає.

– У мене є гроші, – кажу я. І тут же брешу: – Багато.

По той бік дверей хтось набирає цифровий код. Блондинка кидає погляд на Морі. Чорт, вона теж нервує. Двері відчиняються, у кімнату входить висока огрядна жінка, схожа на якусь старорежимну наглядачку. Судячи з її вигляду, їй нічого не завадить проломити мені череп кулаком.

– Годі вже баритися, – каже вона охоронцям несподівано м’яким голосом, а сама дивиться в свою теку-планшет. Потім обертається до мене: – Догола роздягайся. Давай, ну.

Я знімаю тюремні труси і прикриваюся долонями. До чого ж противно стояти голим серед одягнених людей!

Наглядачка піднімає очі від теки. Моя нагота її анітрохи не бентежить і не цікавить.

– У дві тисячі двохсотий його, – наказує вона Морі та блондинці. – І скоріше. Там вже зачекалися.

Чорт! Це не віщує нічого доброго.

Явно побоюючись гніву наглядачки, блондинка підштовхує мене вперед. Ми йдемо коридором і входимо до іншої кімнати. В її центрі – стіл з оргскла. Поряд зі столом стоїть приваблива жінка. В руках у неї теж тека-планшет, але одягнена вона не в уніформу, а в білосніжну блузку, білі лляні штани і взута в красиві шкіряні сандалі. Волосся середньої довжини, світле з рожевим відливом. Можливо, вона займає якийсь високий пост у «Договорі».

Жінка обводить мене поглядом.

– На стіл.

– Ви жартуєте?

– Ні.

Погляд у неї холодний.

– Морі може запропонувати вам альтернативу, але, запевняю вас, вона ще гірша.

Я озираюся на Морі. Чорт! Навіть у нього переляканий вигляд.

– Зачекайте, – кажу я. – Що це за середньовічні…

Жінка змахує рукою так швидко, що я не встигаю ухилитися. Тека летить мені в обличчя, в очах розпливається.

– На стіл, – рівним голосом повторює вона. – Нас тут багато, а ви – один. Не хочете – не підкоряйтеся, ми в будь-якому разі зробимо те, що збираємося. Що довше ви чините опір, то болючіше вам буде, результат однаковий. Звичайне рівняння: опір дорівнює болю.

Я тремчу і влізаю на стіл, почуваючись абсолютно беззахисним. З одного кінця столу – поролонова підкладка для шиї з ременем знизу. Нижче – ще ремені, а внизу дерев’яні блоки. Блондинка втупилася в стелю. Морі дивиться на неї, чекаючи вказівок.

Оргскло холодить шкіру. У мене болить голова, по обличчю стікає цівка крові. Вчора я мріяв, щоби з мене зняли гамівну сорочку, а тепер відчайдушно хочу чимось прикрити наготу.

Блондинка укладає мою голову на підкладку, застібає ремінь на горлі і зникає з поля зору. Я відчуваю, що мені прив’язують руки. Рука у Морі важка, але дотик, як не дивно, негрубий. Потім хтось – напевно, блондинка – застібає ремені на ногах. Закінчивши, вона чомусь легенько плескає мене по п’яті. Що за дивний прояв турботи? Чому ці двоє так поводяться?