Читати книгу - "Дуже погана няня , Кетрін Сі"

XXVII

Глава 27. Інша сторона Арчибальда 

 

Келі Шерідан 

 

Адам відмовляється говорити куди ми їдемо, та здається я і так розумію. Дорога схожа на ту, що веде до тієї недобудованої багатоповерхівки. 

— Коли ти встиг продумати план нашого побачення? — Дивлюся на чоловіка. 

— Я вже казав тобі, що ти для мене пріоритет. Для тебе я завжди знайду час. — Його погляд сповнений ніжності. 

— Я маю дякувати всім Богам, що саме мені дістався такий ідеальний чоловік, — кажу цілком щиро. Я ніколи не думала, що хтось зможе так сильно любити мене, поки не зустріла Адама. 

 

Ми дійсно приїхали до недобудованої багатоповерхівки. Мені подобається вигляд з останнього поверху. Узявши Адама за руку я крокувала за ним. Єдиний мінус цього місця — потрібно, на якийсь там поверх, йти пішки. Та коли я тримаю чоловіка за руку, я не відчуваю втомленості. Мені подобається бути поруч з ним. 

 

Опинившись на верху я не вірила власним очам. Я до останнього думала, що ми просто будемо, як і зазвичай, сидіти й спостерігати за нічним містом на порожньому даху. Але сьогодні тут стоїть стіл, два стільця, довкола горять свічки і взагалі все виглядає так гарно та мило. Довкола літають надувні кулі у формі сердце. 

— Адам, це так гарно! — Озираюся до нього і бачу, що він стоїть з букетом квітів. 

— Я не хотів дарувати квіти, але це наше перше побачення… Я вибрав не троянди і не червоний колір. 

Відчуваю, як очі наповнюються сльозами. Адам пам'ятає, що я не люблю червоні троянди, хоча вже минуло стільки часу. 

— Келі, ти в порядку? — Підходить до мене. — Я можу викинути букет, якщо ти не можеш взяти його..

— Він гарний, я просто… Я неочікувала, що ти настільки уважний до того, що я говорила тобі. — Обіймаю Адама, хоча через букет, це не так просто зробити. — Дякую.

— Все для моєї чарівної дівчини, — шепоче на вухо. 

Сідаємо на стільці і я опускаю голову Адаму на плече й дивлюся на місто, що блищить різними кольорами. 

— Уявляєш, якби дощ не закінчився? — Неочікувано сміюся, дивлячись на мокрий асфальт далеко внизу.

— Тоді вся моя підготовка пропала б даремно, — Адам кидає на мене хитрий погляд. — Але, чесно кажучи, навіть це не завадило б мені провести цей вечір із тобою.

Я дивлюся на нього й мимоволі посміхаюся. Дощ лив, коли ми були в машині, і я думала, що наші плани зіпсуються. Але як тільки ми піднялися на останній поверх, він припинився, залишивши після себе свіже повітря та приємну прохолоду.

— Нам точно пощастило, — кажу я, торкаючись його руки. — Це знак, що все повинно бути ідеально.

Стільці були трохи вологі, але серветками ми все витерли, так само, як і стіл. 

— Воно і є ідеальним, Келі, — відповідає він, дивлячись мені прямо в очі. — Тому що ти тут.

Ці слова змушують моє серце калатати швидше. Адам вміє так легко змусити мене відчувати себе особливою.

 

Ми п'ємо вино, розмовляємо, сміємося, поки над містом з'являються ще тисячі вогнів. Атмосфера навколо здається магічною і нарешті я зважуюсь сказати те, що давно тримаю в собі. Адам і так знає це, але я хочу сказати про це в голос і дати чітке розуміння своїм почуттям до нього. 

— Адам, я хочу тобі щось сказати, — починаю тихо, трохи хвилюючись.

— Що таке? — Він нахиляється ближче, ніби я ось-ось відкрию найбільшу таємницю.

Я вдихаю глибше й вирішую, що більше немає сенсу приховувати:

— Я закохана в тебе. Дуже сильно.

Мій голос звучить щиро, навіть якщо трохи тремтить. Адам мовчить лише мить, а тоді його обличчя розпливається в найніжнішій посмішці.

— Келі, ти навіть не уявляєш, наскільки я радий це чути, — каже він, беручи мої руки у свої. — Я тебе кохаю. Більше, ніж будь-коли думав, що можу когось любити.

Він нахиляється ближче, і я бачу в його очах щось, що змушує мене відчути себе найбільш щасливою людиною на світі. Його губи торкаються моїх, і все навколо втрачає значення.

Цей поцілунок ніжний і тривалий, наповнений почуттями, які неможливо описати словами. Коли ми віддаляємося, я кладу голову йому на плече й шепочу:

— Це, мабуть, найкраще перше побачення у світі.

— Я обіцяю, це лише початок, Келі, — відповідає він, обіймаючи мене. — Ти — моє все, і я зроблю все, щоб ти завжди була щаслива. 

Я готова стрибати від щастя, та стримую себе. 

Ми сидимо разом, дивлячись на нічне місто, і я знаю одне — я знайшла своє місце в цьому світі. Поруч із Адамом. 

 

♡♡♡ 

 

Ранок почався дуже хаотично. Я ночувала у будинку Адама, тож прокинулися ми разом, від телефонного дзвінка Арчибальда. Він просив нас приїхати до лікарні, і допомогти з випискою. Не дуже розумію навіщо їхати мені, але все одно збираюся разом з Адамом. 

 

Коли ми приїхали, то у палаті вже були Остін та Софія. Арчибальд збирав свою сумку, але побачивши нас, він відклав це заняття.

— Привіт, молодята! — Виглядає дуже бадьорим. — Я на вас і чекав. 

— Навіщо? — Адам. 

— Щоб вибачитися, — видихає повітря і сідає на ліжко. — Мені буде важко це говорити, але я повинен це сказати. 

Помічаю в його очах щось інше — щось, що я раніше не бачила.

— Келі, — голос Арчибальда звучить тихо, майже надломлено. Він піднімає погляд і жестом пропонує мені сісти. — Мені потрібно поговорити з тобою.

Я трохи здивована, та все ж таки відпускаю руку Адама і сідаю поруч з ним на ліжко. 

— Я слухаю, — намагаюся бути неупередженою по відношенню до нього. 

Арчибальд відводить погляд, ніби збирається з думками, а потім говорить:

— Я поводився несправедливо. З першого дня, як ти прийшла у наш дім, як у вас з Адамом почалися стосунки… я бачив у тобі не те, ким ти є, а те, що я боявся побачити.

Я трохи схиляюсь вперед, підозріло примирившись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍