Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 31

Старий коридор вів до великої зали, в середині якої були розташовані ряди величезних полиць з книгами. Повітря було густе і важке від магії, і хоча це місце вражало своєю величчю, від нього несло холодом. 

Навіть під Щитом було некомфортно.

Тіньовики проходили повз, не відрізняючи Лерона, Гарта і Ройса від інших. Капюшони приховували їх обличчя, а я була схована не лише під каптуром, але й під Щитом. Поруч зі мною йшов Лерон і відведення очей зачіпало його – але я все одно відчувала липкі погляди тіньовиків з-під мантій. Просто надовго вони не затримувались і навряд запамʼятовували.

Недалеко від нас позаду йшли Гарт і Ройс. Я чула їхні кроки. Арден попередив, що тіньовики — не ті люди, які між лекціями обʼєднуються у веселі компанії. Навчання тут триває весь день – і лише пізно ввечері та вночі студенти знімають з себе личини тіньовиків і можуть ненадовго стати звичайними хлопцями, зі своїми страхами та бажаннями.

Лерон впевнено веде нас коридорами, долаючи різкі повороти. Навіть якщо Гарт і Ройс не знали про минуле друга, думаю, вони вже здогадались, що він не звичайний любитель алхімії та настоянок на лаванді.

Несподівано назустріч нам вийшов силует в чорній мантії. Я не бачила обличчя Тіні, але в плечах він був широкий і масивний, а з-під каптура залишалась видимою срібна борода.

Арден.

Він провів по нас поглядом (я це відчула) і розвернувся в сторону, з якої прийшов. Лерон обережно торкнувся моєї руки, натякнувши йти слідом і ми рушили за викладачем. Коридори Академії здавались нескінченними.

Ми зайшли на темні сходи до підземелля через старий хід за східним крилом. Арден показав нам прохід і зник, як привид, навіть не попрощавшись. Було в ньому щось зміїне — слизьке, але необхідне. Повітря одразу змінилось: вогке, затхле, з запахом старого металу і ще старішої магії. Під ногами — камінь, що відгукувався глухим стогоном на кожен крок.

Ліхтарі тьмяно блиміли на стінах. Я ловила себе на тому, що дивлюсь на кожну тінь, як на пастку. Підземелля дихало повільно, мов щось живе, щось, що давно заснуло, але може прокинутись. Ми натрапили на масивні металеві двері — ржаві, з арканічними символами, що вицвіли, але досі віддавали силою.

— Ну, привіт. Знову, — пробурмотів Лерон і приклав долоню до замка.

Я хотіла вже сказати, що це безнадійно, що треба шукати інший вхід або ключ, але...

Темна тінь розповзлася по його пальцях і ввібралась у метал, змусивши замок клацнути. Я відсахнулась.

— Ти користуєшся Арканом?! — видихнула я. — Але ж...

— Не тут і не зараз, — сухо відповів він і штовхнув двері.

За ними відкрився величезний архів — пилюка, полиці до стелі, старі книги в залізних обкладинках, запах чорнил і часу. Гарт зняв капюшон та роздратовано потер носа.

— Тіньовики… дивні. Дивляться з-під своїх мантій, а мене аж холод пробирає.

Лерон кинув на нього веселий погляд. Ага, неначе тепер у нас в загоні немає свого власного тіньовика.

— Це старий архів, — тихо промовив він, але його голос пронісся по всьому підземеллю. — Ми з Арденом подумали, що якщо і є якась інформація про звʼязок тіньових орденів та Терону, то вона знайдеться тут. 

— І що, тут зовсім немає охорони? — протягнув Ройс, озираючись.

— Немає потреби, — Лерон стиснув плечима. — В Академію ніхто ніколи не вдирався. А ці архіви закриті, студентам сюди не потрапити навіть при бажанні. Сили не вистачить, щоб відкрити.

Я перекинула шокований погляд на Лерона. Коли він встиг відновити резерв своїх сил? Невже це була саме та послуга, про яку він говорив у Ардена? І якщо він зміг відкрити двері, значить, як і казав старий друг, Лерон — це маг далеко не найнижчого рівня.

Товариство розбрелось, хто куди. Гарт пішов уліво, одразу ж узявшись гортати фоліанти. Лерон — направо, мовчки, похмуро. Я залишилась по центру, відчуваючи, як серце б’ється десь в горлі.

Де шукати сліди культу, що ховається навіть у легендах? Я гортала книги, старі записи, якісь нотатники з дивними символами. Час стирав обкладинки, магія — зміст.

— Кая! — долинуло з глибини залу. Голос Ройса, трохи схвильований.

Він стояв над розгорнутою книгою, вказуючи на ілюстрацію. І коли я побачила її — кров застигла в жилах.

— Про що тут? — тихо спитала я, водячи пальцями по малюнку місяця, обрамленого купою тексту дрібними буквами.

— Краще тобі самій прочитати, — Ройс все ще тримав книгу в руках, але обернув її до мене.

Я вдивилась в дрібні рукописні літери і почала читати.

«Було колись, ще як небо не мало кольору, а земля — імені, жила собі Богиня Світла. Люди кликали її Еліара, та найчастіше — просто Мати-Світло. Від її сміху квіти цвіли, від зітхання — весна приходила, а де проходила — там темрява розступалась. Казали, що вона бачила всіх і кожному несла щось добре.

Але була в світі ще інша сила — Норан, Бог Темряви. Його не кликали. Його боялись. Він жив у Тиші-Без-Дна, куди падає все, що люди хочуть забути. Війну, гріх, смерть, імена, яких соромно. І сам він — як ніч без зірок, як біль без сліз.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍