Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

ввійшла господиня, а з нею її дочка. Я відрекомендувався гостюючим у Москві поміщиком, назвав своє ім’я і прізвище. Господиня привітно вказала мені місце і завела розмову про погоду, про Москву, про поточні події, нарешті, помітивши, що я починаю говорити уривчастими фразами і, мабуть, бажав би обернути розмову на инше, запитала:

– Чим зобов’язані ми задоволенню здобути приємне для нас ваше знайомство?

Тут настала для мене рішуча хвилина. Я зібрався з духом і почав:

– Даруйте, якщо почуєте дивні речі, благаю тільки, не вважайте мене нахабою. Не думайте також, що я до вас з’явився з якоюсь прихованою метою. Я чоловік простий, солдат, мабуть, дивак, але смію запевнити, людина пряма і відкрита. Ще в дитинстві, живучи у своїх батьків на Поволжі, я був знайомий із сімейством, в якому була мати і дочка. Обидві вони схожі на вас, добродійко, особливо дочка. Вона не те, що подібна, а так би мовити, вилита ваша дочка. Її теж звали Фаїною Осипівною. Вона померла, ледве сягнувши тринадцяти років. Мати її незабаром зійшла за нею в могилу. Батько кудись виїхав і, як я опісля почув, теж помер. Тепер, живучи у Москві, я випадково і несподівано почув у церкві Воскресіння ім’я Фаїни Осипівни і‚ побачивши вашу дочку‚ пізнав у ній ту саму Фаїну, яка померла ще в 1832 році тринадцятирічною дівчинкою. Я здивувався такій незрозумілій схожости і наважився з’явитися до вас і запитати: чи не ви не є кревними моїх давніх знайомих? Сентябрьови їхнє прізвище.

І мати і дочка поглянули на мене здивованими очима. Було ясно, що таких відвідин вони ніяк не чекали.

– Інколи буває схожість вражаюча, – сказала, отямившись, мати. – Але ми панів Сентябрьових ніколи не знали і навіть не чули такого прізвища. Та й на Поволжі ми ніколи не бували.

– Дозвольте запитати, якщо це не буде нескромно з мого боку: чий це портрет? – показав я на портрет у позолоченій рамі.

– Це портрет мого покійного чоловіка! – сказала пані.

– Цей портрет надзвичайно схожий на батька тієї дівчини, про яку я говорив. Його звали Осип Акиндінович.

– І мого чоловіка покійного звали так само, – скрикнула пані від здивування.

– А ваше ім’я і по батькові, добродійко, дозвольте запитати, – сказав я.

– Марія Савівна.

– І пані Сентябрьову звали так само, – вигукнув я.

– Боже! Що за дива! Признаюся, мені починає робитися страшно! – сказала з тривогою пані.

– А ось я відкрию і відмінність! – сказала дівчина. – Ваша знайома померла у віці тринадцять років, сказали ви. Чи не так?

– Так! – відповідав я.

– А мені тепер вісімнадцять, – продовжувала дівчина. – Яку ж схожість могли ви знайти в мені з тринадцятирічною дівчинкою?

– Ваші риси, вираз ваших очей, ваше волосся, а понад усе, даруйте, та ангельська доброта, яка розлита у всіх рисах ваших, – все це абсолютно однакове з моєю померлою знайомою.

На довершення я описав помешкання Сентябрьових, і жінки були ще більше вражені, адже я описав також до деталей окремі покої їхнього помешкання, де ще не побував.

– Як же все це ви пояснюєте? – запитала Фаїна Осипівна.

– Я не беруся пояснювати нез’ясовного, – відповів я.

– А ви цим дуже перейнялися? – запитала дівчина.

– О, ще й як перейнявся! – вигукнув я. – Ви настільки схожі на ту Фаїну Осипівну, яку знавав я в дитинстві, що…

– Що думаєте – це вона і є перед вами, – засміялась вона. – Але ж скільки років минуло з тих пір‚ як вона померла! Якби вона була досі жива‚ то була б значно старша за мене.

– Донька моя народилась 31 січня 1833 року, – сказала пані.

– А моя знайома померла 30 квітня 1832 року, – сказав я.

– Посудить самі, – говорила, сміючись, дівчина. – Якщо б вона була тепер жива, то наближалась би до віку моєї матері, а не до мого!

– Вона, – сказав я, – була б саме такою, якою ви є тепер, якби досягла вашого нинішнього віку.

– Яке перебільшення! – вимовила Фаїна Осипівна. – Як же ви можете знати, яка б вона була? Хіба обставини життя не змінюють і наш характер‚ і наші переконання настільки‚ що нерідко навіть здатні також змінити і наш образ? А ви хіба знаєте, які обставини чекали вашу знайому в майбутньому? Усе це ваші фантазії. Ви, мені здається, були закохані у ту померлу дівчину?

Я на це сказав:

– Ледве чи можливо говорити про любов між чотирнадцятирічним хлопчиком і тринадцятирічною дівчинкою. Але я не приховую, що між нами дійсно виникла хоча і дитяча, але велика прихильність; коли я почув, що вона померла і до того ж загадково і раптово, я захворів і сам трохи не помер.

– І якщо б вона воскресла, ви були б дуже щасливі? – спитала дівчина, і в рисах її я побачив ту незабутню усмішку, яка так привабливо світилася в рисах обличчя моєї покійної Фаїни.

– Це вже сталося! – сказав я. – Називайте мене божевільним, але я твердо стою на тому, що вона була вами, а ви – нею!

Фаїна Осипівна нічого на це не сказала, але я помітив, що вираз її обличчя, який був досі веселим, став набирати задуми.

Я не вважав доречним затягувати перший мій візит надто довго. Пані привітно запрошувала бувати у них і вважати їхній дім для себе відкритим. Я, зрозуміло, подякував і звернувся до дівчини:

– Отже, ви дозволите мені вважати вас тією Фаїною Осипівною, яку я знав у дитинстві?

Вона відповіла:

– Якщо ви справді упевнені, що вона за життя була мною, а я тепер та, ким була вона, то маєте на те право, не питаючи у мене дозволу. Втім, я охоче дозволяю – ваша Фаїна не буде мати претензій до мене.

Ці слова супроводжувалися знову тим самим чарівним сміхом, який залишився у мене в пам’яті від колишньої моєї Фаїни.

Вернувшись додому, я замислився. Згадалися французькі спіритичні книги, які розповідали про те, що ми, люди, втілюємося на землі по кілька разів і щоразу приносимо з собою сліди свого попереднього втілення. Мене вразила дата народження Фаїни Осипівни.

Зіставляючи його з днем смерті Фаїни Сентябрьової, я підрахував‚ що різниця становить дев’ять місяців, саме той період, протягом якого немовля знаходиться в материнському лоні. Отже, відразу після того, як душа моєї Фаїни залишила тлінну земну оболонку, вона стала входити в иншу для нового життя на землі. Тут уже далося взнаки моє самолюбство: мені здавалося, що Фаїну тому і забрали з цього світу передчасно, що не могла вона бути моєю, а зараз, утілившись знову, повинна стати подругою мого життя! Такі