Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

егоїстичні мрії лізли мені в голову проти власної волі і не покидали мене, скільки не намагався я відігнати їх від себе! Я перебував тоді у такому віці, коли самотність дошкуляє найбільше. Мені було тоді 32 роки. Ще трохи – і не отямишся, як поступиш в орден старих парубків! У багатьох моїх колишніх товаришів з військової служби були дружини і діти, а я залишався байбаком. Чому? Хай би вже парубкував той, хто не має засобів створити сім’ю, а у мене – слава тобі Господи! Чому б тепер не одружитися з Фаїною? Але чи вийде вона за мене? Е! Була не була! Якщо відмовить – це означатиме, що вона зовсім не та, за яку її маю. А якщо вона прийме мою пропозицію – це означатиме, що вона справді нове втілення тієї самої Фаїни, яку я любив у дитинстві.

Я зодягнув мундир і вийшов з готелю з наміром узяти візника і їхати до Апрелєвих. Але біля брами зустрів мене листоноша і вручив листа.

Лист був з дому. Моя матінка небезпечно захворіла, і вже всі близькі з’їхалися до неї. Чекали тільки на мене. Я не міг зволікати. Довелося відкласти на невизначений час спробу сватання і поквапитися виконати синівський обов’язок.

Того ж дня я поїхав додому. Матінку я застав ще живою, але за декілька днів після мого приїзду вона померла. Далі були похорони, сорокоуст, потім поділ маєтку‚ за клопотами минуло три місяці, потім я захворів і не зміг поїхати до Москви раніше вересня.

І перше‚ що я вчинив‚ прибувши туди‚ вирушив до будинку Апрелєвих. Але на мій подив на місці будинку я зустрів риштовання і нову будову. Від двірника я дізнався, що колишній будинок проданий, а новий господар вирішив його перебудувати. Двірник про колишніх мешканців не знав нічого. Апрелєви ще в травні залишили своє помешкання і виїхали до свого маєтку, але в яку губернію – невідомо.

З тих пір я не зустрічав у своєму житті Апрелєвих і не знаю дотепер, де вони, чи жива Фаїна Осипівна, чи не вийшла заміж… нічого не знаю. Але схожість її обличчя з колишньою Фаїною, нез’ясовна схожість імен батька і матері, нарешті подібність їхніх віталень – все це так вразило мене, що я, як подумати, готовий засумніватися, що це все дійсно трапилося зі мною, а не привиділося в уяві».

Пантелеймон Куліш

Народився 8.VІІІ.1819 р. в містечку Вороніж на Сумщині в поміщицькій родині. Вчився в Новгород-Сіверській гімназії та Київському університеті. Не скінчивши курсу, учителював у гімназіях Києва, Луцька, Рівного, викладав у Петербурзькому університеті. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства. Після арешту відбував заслання у Тулі. Згодом жив у Петербурзі та у своєму маєтку на хуторі Мотронівка під Борзною на Чернігівщині, де й помер 14.ІІ.1897 р.

Куліш залишив по собі багату літературну та наукову спадщину, в якій знайшлося місце і для фантастичних творів: «Огняний змій», «Коваль Захарко», «Про те, чому в містечку Вороніжі висох Пішевців став» та ін.

Повість «Огняний змій» подається у перекладі Миколи Зерова, що виданий був у 1929 р. видавництвом «Сяйво».

М. Зеров писав, що «про вогняних зміїв на Україні ходить багато різних оповідань; мало не в кожному збірнику переказів можна знайти записи про них… З переказами про зміїв сплітається ще сила повір’їв про літавців, чи то перелесників, що зводять з розуму дівчат та молодиць. Нечиста сила може зводити не тільки жінок, але й чоловіків.

Щоб причарувати до себе дівоче чи жіноцьке серце, змій підкидає або шовкову хустку, або срібний перстень, або дороге намисто, а часом то досить буває клубка заполочі. І от, коли дівка або молодиця все те візьме, змій і починає літати до неї, одмінившися коло хати ставним парубком, любиться з нею, а тим часом випиває з неї здоров’я. Дівчина або молодиця, до якої він літає, сохне, жовтіє, марніє й незабаром гине. Од змія можна і оборонитися: треба тільки не брати того, що він підкидав, або, взявши, повернути йому, або проказати якусь молитву і перехреститися, – але вірять, ніби не завжди те кінчиться добром. Змій може непокірну убити крилами або спалити хату і ввесь двір».

Огняний змій

Повість із народних переказів

Частина перша

І

Дзвонить, аж гуде на ввесь Київ величезний дзвін Печерської лаври. Сонце стоїть на заході. Рябіє в очах від розписного фасаду великої церкви; мигтять від проміння численні її бані, і затуманеним від того сяєва очам видається, ніби то все зубці велетенської золотої корони на білих мурах твердині. На паперті сила народу. Тут і болгари в обшитих галуном лейбиках, і молдавани з повновидими своїми куконами,[31] і наша Північна Русь із найдальших губерній, і українці з підголеними чупринами та спущеними донизу вусами. Ввесь той люд посідав попід деревами або ходив по паперті, позбивавшись тісними купками, так ніби кожний боявся сам загубитися серед прочанського натовпу. Тільки один височенний парубок у синьому жупані, підперезаний старовинним поясом, стояв оддалік, немов сирота який серед густого та гомінкого, як рій, люду. Нещодавно покинув він чумакування, узявши на себе замість смоляної сорочки синій жупан, а замість простого очкура широкий пояс. Повертаючись додому, зайшов він по дорозі в Київ поклонитися святим місцям та подякувати Богові, що так повелося йому у торговому ділі. Обходив він уже ввесь Київ; був у Михайлівськім монастирі; був і в Софійському, не раз бував і в печерах, і на картину надивився, де намальовано, як блукає людська душа по митарствах. На диво гарним видався йому город з золотоверхими своїми церквами та дзвіницями, з кучерявими своїми горами та долинами. Але повсякчасна метушня та галас, що пойняли його після тихомирного та повільного життя, скоро йому надокучили. Він звик до всього, що спершу аж очі йому поривало, і тепер стояв серед гомінливого люду смутний та задуманий – немов у степу, край дороги, коли табір чумацький стане і варить вечерю, а повітря густе темніє, і журавлині ключі та качки дикі, пролітаючи рожевим небом, кличуть додому і дорогу показують… І враз лице йому як не те стало, і він обернувся та й задивився, немов сам собі не вірячи.

Повз нього йшла дівчина, прегарна на вроду, рум’яна, як зоря, як мак на вгороді, повна, свіжа, здорова і саме на порі. Керсетка з малинового оксамиту обіймала їй стан, біла як сніг сорочка відтіняла смугляву шию у