Читати книгу - "На запах м’яса"

виявляється, усім цим краєм верховодили.

— Давно? — спитав Горох.

— Та геть недавно! Куди все поділося?.. Коні, козаки… От і ти… Якого ти біса дирчик купив? Ні, щоби коня…

— А ви самі…

— А я кролів заб’ю… Буде кінь! Що ті ваші сині залізяки? Хіба болотом проїдуть? А мій кінь — всюдихід! І болотом, і ямами, і попливе, як треба… От побачиш! — запевнив.

— Нащо вам у болота? — Горох хоч і пив удвічі менше за полковника, та і його розвезло.

— То я так… Образно! От, приміром, на Лупин хутір захочеться, а потічок розіллється, міст знесе — і що? Жопа!

— Краще вже міст новий побудувати, аніж коня мордувати. Коню… йому теж непереливки болото місити, — проварнякав Горох.

— От не розумієш ти, Только! Одразу видно — не козак. Кінь — засіб пересування з такою історією, будь-який «мерседес» заглухне від заздрості. Якби мій кінь був літаком — місця б живого на ньому не лишилося: самі зірочки! І живий… Втямив? Жива істота. От, приміром, приїжджають на Лупин хутір двоє… Один на синьому дирчику, другий на коні… І на кого дівка гляне?

— І дався вам той Лупин хутір, — сказав Горох.

— Та мені він — до сраки. То я так… Образно. А от ти… Ти б сходив. Не годиться такому хлопцеві самому в хаті сидіти. Ще подумають, що ти цей… пєдік.

— Може, вам, дядьку Миколо, уже не наливати? — насупився Толька.

— О! Заговорив він як… Із полковником! Та ти мене слухай, не репетуй! На Лупиному хуторі є одна така… Усі до неї ходять.

— Що за така?

— А та, що їй кум Петро хату продав!

— Майя?

— І ти її знаєш?

— Вам яке діло. Кажіть, хто там до неї ходить?

— Та всі! І я! І Петро Реп’ях! У будь-який час. Чоботом у двері: «Ану, відчиняй!»

— Ну?! А далі що?

Галаган рукою махнув: мовляв, та досить про баб.

— Наливай! — наказав.

Толька брови звів, ухопив полковника за комір, висмикнув з-за столу.

— А далі що? — запитав хижо. — Бо я від Різдва від тої Мані не відходжу! Усе хвора лежить, ніяк докупи себе не збере. І щось я там вас із дядьком Петром не бачив. Брешеш, полковнику?!

Був би на місці Галагана хтось більш урівноважений, швидко б пожежу загасили. А Галаган без бою ніколи не здавався. Відштовхнув кульгавого, ухопив пательню, як шаблюку, замахнувся — як дасть Горохові по маківці.

— Я брешу? А от тобі, сученятко!

У Тольки перед очима попливло. Хитнувся. Упав на стілець.

— Блін… — проварнякав розгублено. — Кажу ж — брешете!

Галаган виматюкався, мов візерунків намалював, замахнувся вдруге. Якби вчасно кум Реп’ях не підскочив — хтозна, чим би діло закінчилося.

— Куме, стій! — Петро відібрав у Галагана пательню, всадив на лаву напроти Гороха. — Що це ви тут влаштували?

— Наливай! — кивнув Галаган. — Толька не вірить, що ми з тобою на Лупиному хуторі у вікні голу дівку бачили!

— Не ми, а ти… — буркнув Реп’ях. На Гороха зиркнув. — А тобі чого пече?

— Живу я з нею. — Горох захитався, замотиляв башкою. — Ще із зими.

— Не брешеш? — очуняв Галаган.

— Та правда…

— От, швайка! — засмутився полковник. — Усіх без коняки обскакав! І де тепер кумові лікуватися?

— Про що це ви? — геть заплутався Горох.

— Пусте, — усміхнувся Реп’ях, штовхонув хлопця в плече. — То як? І ти тепер із парою?

— Та нібито…

— От і дякуй мені, — сказав Петро. — Не купила б у мене хату, де б ти її зустрів?

— Слухайте… Другий день усім дякую — уже в горлянку та горілка не лізе, — пожалівся Горох.

Як же добре, що до першого квітня ще доба. Відіспався, протверезів, картоплю в землю вкинув, півмішка із собою на Лупин хутір зібрав. Першого квітня зі світанком рушив до Майки. Тяг на собі новенький дирчик через хиткий місток, думав: дійсно, треба б міст підремонтувати…

Коли до хутора під’їжджав, зметикував: «Маня почує звук двигуна, визирне — і пропав сюрприз». Заглушив двигун, покотив моторолер вуличкою. Залишив дирчик біля ґанку, увійшов тихо.

Майка спала, та Горох розхвилювався не від вигляду сплячої дівчини, хоч завжди заводився з півоберта саме тоді, коли бачив заплющені очі, відкриті вуста, чув рівне спокійне дихання. Маня змінилася так разюче, наче не тринадцять днів тому розлучилися — рік, не менше. Засмагла, як чорт: невже на городі всі дні протовклася? Визирнув у вікно — так і є! Розсада помідорна стирчить, хоч будь-хто з місцевих сказав би: «Зарано!» Грядки влаштувала, посередині клумбу утворила, на ній зелені паростки квітів якихось. Чудна! А картоплю де садити? У квітнику попід хатою?

Присів на край тапчана. Роздивлявся знічено.

— Сонце… — прошепотів і сам злякався. Наче не можна. Табу.

Майка не чула. Спала солодко, і щоби скинути раптове хвилювання, Горох попхався на город у своїх почуттях розбиратися. Віднайшов незасіяну ділянку, узяв лопату, почав картоплю в землю кидати. «Та ні… — думав. — Сонце одне. Нащо собі брехати? А Маня… То інше. Маня зцілила… Жити хочеться…»

З картоплею розібрався за пару годин, до кімнати зазирнув — спить. Та так солодко, як дитинка. Усміхнувся, пішов до малої кімнатки, викотив на двір велику діжу, що Майка все мріяла в ній ванну собі зробити, та по морозу хіба діжу вичистиш?

Наносив води з колодязя, з усіма Майчиними сусідами привітався, подякував, що із запитаннями не причепилися, заходився діжу драїти. Два відра бруду відшкрябав, боком діжу поклав, щоби скорше сохла, пішов до кімнати, і вже нетерплячка: «Та скільки можна спати?!»

Тільки вмостився на ряднинці біля печі, Майка розплющила очі, сіла на тапчані.

— Толю?..

— Маню, ну ти байбачиха.

Майка не простягнула до хлопця рученята, як зазвичай, не простогнала: «Ходи до мене…» Відкинула ковдру, спустила голі ніжки з тапчана, пішла до хлопця. Присіла біля нього навпочіпки, в очі глянула. От нібито така, як раніше, а нібито й інша. На щоках рум’янець, не жовта-бліда. Очі нові… Нові — сяють.

— Город тобі на користь пішов, — усміхнувся хлопець. — Така стала… красива.

— До ста років житиму, — відповіла серйозно. — Шкода, не побачиш. На