Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

він займав. Мерлен був не з тих, хто вмів подобатися. Закритий, прискіпливий, скрупульозний і вічно в кислому настрої — з ним важко було спілкуватись... Через свою суху і непоступливу вдачу цей негарний і антипатичний чоловік постійно викликав відразу колег до себе та несприйняття керівниками. Бувало, давали йому якесь завдання, і вже невдовзі від нього починали втомлюватися, бо він усім здавався смішним, неприємним буркотуном. За його спиною починалися смішки, йому придумували прізвиська, з нього кепкували (йому цього не бракувало).

Але за ним не було жодного прогрішення. Він навіть міг похвалитися списком своїх службових досягнень — бездоганним списком, який постійно доповнював, щоб зробити підсумок невеселої кар’єри, безкорисливої відданості праці (на якій він робив усе для того, щоб його зневажали). Інколи його перехід на іншу службу був пов’язаний лише з постійними чварами. Дуже часто йому доводилося вимахувати ціпком і підвищувати свій хрипкий голос, не тямлячись, воювати з цілим світом. Його справді боялися (особливо жінки, зазвичай вони не наважувалися наблизитися, а до них треба мати підхід, такого чоловіка довго не витримаєш). А ще, правду кажучи, від нього кепсько пахло, і це теж відштовхувало. Його ніде не хотіли тримати.

Правда, в його житті був певний світлий період, який тривав від зустрічі з Франсіною 14 Липня аж до від’їзду Франсіни з капітаном артилерії на День усіх святих. Це було тридцять чотири роки тому. А закінчувати кар’єру, інспектуючи кладовища... Це не надто надихало.

Вже рік Мерлен працював у міністерстві, яке призначало виплату допомоги та воєнних компенсацій. Він переходив з однієї служби на іншу. А одного дня надійшла тривожна інформація про військові кладовища. Там не все проходило, як слід. Префект повідомляв про проблеми в Дамп’єрі. Хоч уже наступного дня звернення було відкликано, але увагу адміністрації воно встигло привернути. Міністерство мусило переконатися, що державні кошти використовуються належно, для гідного поховання синів Франції (як це вказано у приписах і т. д.).

— От чорт... — сплюнув Мерлен, дивлячись на це гнітюче видовище.

Тому його сюди й відправили. Йому знайшли чудове застосування у справі, якої ніхто не хотів робити. Інспектор цвинтарів.

Ад’ютант Турньє почув.

— Перепрошую?

Мерлен повернувся, подивився на нього: тцц, тцц. Ще від часів Франсіни і її капітана він ненавидів військових. Він повернувся до огляду кладовища з таким виглядом, ніби тільки щойно зрозумів, де знаходиться, і що йому доведеться робити.

Інші члени делегації переступали з ноги на ногу. Дюпре нарешті наважився:

— Пропоную почати...

Але Мерлен стояв, як стовп, перед цим гнітючим видовищем, яке відгукувалося дивною луною в його звичній підозріливості.

Тоді вирішив пришвидшити хід подій, звільнивши себе від зайвих клопотів, і озвучив це:

— Вони займаються дурнею.

Цього разу всі почули чітко, але ніхто не знав, що відповісти.

Підсунули реєстри цивільного стану «відповідно до закону від 29 грудня 1915 року, відновлення формулярів за наказом від 16 лютого 1916-го», фінансове забезпечення тих, кого це стосується відповідно до списків (як це передбачалося в статті 106 закону від 31 липня 1920-го), Мерлен бубонів, там закреслюючи чи десь підписуючи, — атмосфера не змінилася, але все проходило наче більш-менш. (Окрім того, що той тип псував повітря, як той скунс.) Перебувати поряд з ним у будиночку для реєстрації актів цивільного стану було нестерпно. Незважаючи на крижаний вітер, який поривами залітав у вікно, його вирішили не закривати.

Мерлен розпочав перевірку з ям. Поль Шабор поспішав, щоб прикрити його парасолею, але представник міністерства виявився таким непередбачуваним, що його різкі зміни напрямків руху звели нанівець добрі наміри Шабора, і той сам сховався під парасолькою. А Мерлен навіть цього й не помітив. По його голові хляпотів дощ, а він собі дивився на ями з таким виглядом, ніби не розумів, що саме йому треба тут перевіряти. Тцц, тцц.

Потім вони перейшли до домовин. Йому розказали про процедуру, він начепив окуляри з мутними потрісканими скельцями (ніби замість них була натягнута шкірка ковбаси), і став порівнювати записи, стан справ, жетони, прикріплені до трун, а потім прогугнявив: «Гаразд, нехай так і буде — ми ж не будемо тут стирчати увесь день». Він вийняв великий годинник з нагрудної кишеньки і, нічого не сказавши, широким рішучим кроком попрямував до будинку адміністрації.

Під обід він уже закінчив оформлення результатів перевірки. (Дивлячись на те, як він завзято працює, всі могли б зрозуміти, чому його сорочка вся заплямована чорнилом.)

А тепер усім треба було поставити свої підписи.

— Тут кожен виконує свій обов’язок, — переконливо і задоволено оголосив ад’ютант Турньє.

— Саме так, — кивнув Мерлен.

Проста формальність. Вони стояли перед столом, передавали один одному ручку для підпису, як кропило на свято Водохреща. Мерлен тицьнув своїм гачкуватим пальцем у реєстрову книгу.

— А тут — представник від родичів...

Національна спілка учасників бойових дій зробила все для того, щоб мати право участі майже у всьому, організованому урядом. Мерлен подивився понуро на підпис Ролана Шнайдера.

— Шнайдер... — нарешті вимовив він (Мерлен підкреслено вимовляв «Шнай-да»), — звучить наче по-німе­цьки?

Той відразу спалахнув.

— Не має значення, — відмахнувся Мерлен, показуючи знову на реєстр. — А отут — представник служби реєстрації актів цивільного стану.

— То можна в ресторані замовити на обід курча? — додав він раптом.

Єдиною радістю в його житті було курча. Їв він неохайно, додаючи до чорнильних плям ще й масні (бо сорочку він ніколи не знімав).

Під час обіду кожен намагався підтримати розмову (за винятком Шнайдера, який все ще думав, що відповісти). Мерлен, нахиливши ніс у тарілку, кілька разів щось буркнув та зробив своє звичне «тцц». Добрі наміри присутніх підтримати сяк-так розмову як рукою зняло.

Але перевірка завершилась і, хоч представник з міні­стерства нікому не сподобався, запанувало полегшення на