Читати книгу - "Руїни бога"

Антонія нарешті йому подзвонила і сказала, що сталася «трагедія». Якусь жахливу мить Тедді думав, що мова про Сонні, тож коли почув, що загинув Домінік, ледь не розсміявся від полегші — звичайно, це неправильна реакція, тож він перепитав:

— Домінік? Як?

Мабуть, це все через наркотики, але Антонія сказала щось про «трагічний збіг обставин» і не хотіла, «не могла» розповісти більше:

— Я не можу про це говорити.

Чому вона не повідомила йому раніше?

— Я втратила свою єдину дитину, — холодно відповіла вона. — У мене були важливіші справи, ніж дзвонити всяким.

— Всяким? — аж захлинувся Тедді. — Берті — донька Домініка.

А Сонні — як дає собі раду бідаха Сонні?

Він не знав, як розповісти про це Берті. Врешті виявилося, що її непокоїла не стільки батькова смерть, скільки екзистенційна проблема його нинішнього місця перебування. Він зараз ніде, — подумав Тедді. Чи, може, в містичній серцевині троянди. Він вирішив, що найбільш прийнятна для дитини відповідь — реінкарнація. Може, її батько став деревом. Чи пташкою. Вона спинилася на кішці. Мабуть, у Домініку справді було щось котяче, наприклад, хист засинати абиде.

— Він буде кошеням? — спитала Берті. — Чи дорослим котом?

— Мабуть, кошеням, — відповів Тедді. Це логічно.

— Якщо ми його знайдемо, — нахмурилася Берті, — то він житиме у нас?

— Мабуть, ні, Тінкерові це не сподобається.

*

Що бідаха Сонні робив увесь цей час?

Його послали в школу, «не встиг його батько захолонути і лягти у землю», пояснила місіс Керріч. Навіть її черстве серце трохи розм’якло, коли вона побачила, як від Сонні вимагають, щоб він робив своє, мовби нічого й не сталося. Він витримав у школі три дні, перш ніж бабусю попросили забрати хлопця.

— Та він як здичавів, — повідомив завідувач. — Кусається, штурхається, репетує, з усіма б’ється. Він зубами вирвав шмат м'яса з руки виховательки. Ніби його вовки виростили.

— Філіпа виростила його мати — що, боюся, фактично те саме. Боюся, ніхто ніколи не намагався прищепити йому дисципліну.

Баба повернулася до Сонні — так, розмова відбувалася у його присутності, містер Гречність щулився в нього при боці — і спитала:

— Ти можеш щось сказати на свій захист?

А що він міг сказати? Його почали цькувати, щойно він переступив поріг школи. Насміхалися над батьковою смертю, над його вимовою (недостатньо витонченою), над його незнанням Ч-П-А[6] (хай би що це значило), над усім, що могли використати проти нього. Його ні на мить не лишали у спокої — щипалися, штовхалися, робили кропивку. Двічі стягували його сірі фланелеві шорти в туалеті, якось один хлопець вихопив лінійку і сказав: «Засунемо йому в зад», — мабуть, спинило його тільки те, що вихователька відкрила двері й погукала: «Погралися й годі, хлопчики». («Це нормальні витівки, у школах для хлопчиків так завжди», — сказав завуч).

І весь цей час його не полишали спогади про те, що сталося на переїзді (відтоді він дізнався назву цього місця). Він зумів вирватися батькові з рук в останню мить, а решту поглинуло сум’яття нестерпного шуму і швидкості. Він відсахнувся від потяга й не бачив, що сталося з Домініком, але здогадатися нескладно. Він із землі бачив колії, бачив, як потяг спиняється — далеко-далеко. Здається, він лишився неушкоджений, лише кілька подряпин отримав, але вирішив лишитися на місці і вдати, що спить. Наслідки того, що сталося, будуть надто страшні, не хоче він із ними розбиратися.

Поліцейський підняв його і відвіз до лікарні. Заплющивши очі, Сонні відчував жорстку тканину поліцейської форми — він пригорнувся щокою до грудей поліцейського.

— Усе гаразд, синку, — сказав поліцейський, якого він уже любив.

— Я знаю, те, що сталося з його батьком, — це страшна трагедія, — сказав завуч (це й зі мною сталося, — подумав Сонні), — я вірю, що він загинув героєм, — (баба стримано кивнули, приймаючи комплімент), — але ж ви розумієте, такі хлопці…

Він не договорив, тож Сонні лишалося тільки здогадуватися, що ж то він за хлопець. Звичайно, поганий — це можна й не казати. Виявляється, він погубив свого батька. Як? Як він це зробив? Як?

— Канєшно, ти ж був із батьком, — сказала місіс Керріч. — Якби тебе там не було, то і його б там не було, нє? На тому переїзді. І він пожертвував собою заради тебе, нє? Щоб витягти тебе з-під того потяга?

Що, правда? — подумав Сонні. Це суперечило його розрізненим зболеним спогадам, але хіба він у тому тямиться? («Ні», — сказали баба). Виявляється, саме на такій версії подій врешті зупинилося слідство. Батько виштовхнув його з-під потяга. Шокований водій (який пішов на лікарняний, а потім на пенсію після «нещасного випадку») повідомив:

— Усе сталося так швидко. Той чоловік — містер Вілльє — здається, боровся із хлопчиком на переїзді. Здається, той чоловік — містер Вілльє — хотів відтягти його вбік. Він штовхнув хлопчика на безпечну відстань, але в нього самого не стало часу вибратися.

Патологоанатом сказав, що героїзм і жертовність містера Вілльє заслуговують на найвищу похвалу.

Місцева газета написала: «Батько героїчно порятував сина». На роботі Тедді послав асистента знайти мікрофільм: прочитав і статтю, і звіт слідства. Неконтрольований переїзд, потяг о 3-30 до Норвіча і так далі. Місцевий митець Домінік Вілльє. Томас Дарнлі, садівник і помічник у маєтку Джордан, де живе хлопчик, повідомив, що той має вади розвитку й «дуже любить поїзди».

— Господи, — пробурмотів Тедді.

Ніхто так і не озвучив правди: що Домінік покінчив життя самогубством, задурений коктейлем із ЛСД і дефективної біохімії мозку, і що він хотів забрати з собою ще й сина. На думку Тедді, це значно імовірніший сценарій, ніж те, що Домінік не встиг вискочити з-під потяга.

Бідолашний Сонні так ніколи й не дізнається правди й житиме з тягарем вини ціле життя чи бодай доки не стане буддистом і не відкине своє минуле.

(Та тобі ж було сім років! — волала Берті.  — Як можна було тебе звинувачувати?)

— Він житиме у нас, — сказали баба завучеві.

— Сподіваюся, в ланцюгах, — розсміявся той.

*

Тепер він мочився у ліжко щоночі, а інколи навіть пісяв у штані вдень. Він втратив владу і над тілом, і над розумом. Це його лякало. Вони «найняли гувернера», такого собі містера Алістера Тредвелла — його педагогічні методи зводилися до того, щоб повторювати одне і те саме дедалі гучніше, доки не увірветься терпець. Містер Тредвелл увесь час торочив Сонні про заподіяну йому «несправедливість» і про те, що «справу проти нього сфабрикував» якийсь зловмисник. Він навіть не лишався з тим малим сам-на-сам! Але