Читати книгу - "Руїни бога"

варто комусь поставити твою репутацію під сумнів, як це кінець.

Вони займалися за столом у вітальні, що був такого самого розміру, як не більший, ніж ціла вітальня у Тедді. Містер Тредвелл обідав бутербродами з яйцем і потім цілий вечір дихав на Сонні яєчним духом. Сонні зазвичай засинав, а коли прокидався, то містер Тредвелл читав грубу книжку. («Це Толстой»). Сонні «практично не піддається вихованню», — повідомив містер Тредвелл бабі.

— Тебе що, нічому не вчили в попередній школі? — раз у раз питав він. — Що, навіть основ не вчили? Ч-П-А?

Виявляється, не вчили. У вальдорфських школах основам вчили допіру шестилітніх, тож Сонні днями малював крейдою і виспівував пісеньки про гномів, янголів і ковалів, а загадкова трійця Ч-П-А була лише жаскою тінню на далекому обрії.

Одного дня, коли вони займалися тим, що містер Тредвелл називав «елементарною арифметикою», яка для Сонні була геть не елементарна, Сонні зрозумів, що хоче в туалет, але містер Тредвелл відрубав: «Спершу заверш додавання, будь ласка», — тож коли він завершив додавання, себто коли містер Тредвелл змирився з тим, що не отримає правильної відповіді, — стало ясно, що до туалету Сонні не добіжить. Найближчий туалет — «вбиральня внизу» — був за багато кілометрів від нього, тож він незграбно помчав туди і ледь не впав, коли звернув за ріг і врізався в бабу.

— Мушу бігти, — сказав він.

— Нічого не забув?

Він запанікував, бо йому нічого не спадало на думку, а ще йому дуже-дуже хотілося в туалет. Що ж він забув?

— Будь ласка — спасибі — на здоров’я, бабусю, — розпачливо пробелькотів він, намагаючись перебрати всі можливі відповіді.

— Вибач, — сказала вона.

— Гаразд, — сказав він.

— Ні, вибач.

— Так, гаразд.

— Ти забув сказати «вибач».

Проте було вже пізно, йому нагально треба було по-великому. Він прийняв блискавичне рішення, як краще — у штани чи без штанів. Що зробив би містер Гречність? Мабуть, краще не марати штанів, тож він за прикладом собак присів на килимі.

Бабуся заволала так, мовби на неї накинувся убивця.

— Що це ти робиш?!

— Сру, — сказав він, у сум'ятті сягаючи по слово, яке часто вживала мама («треба називати все своїми іменами»).

— Що? — Здається, їй аж перехопило подих, тож вона спробувала вхопитися за якусь декоративну деталь (як виявилося, жардиньєрку), і та перевернулася. На шум прибігли місіс Керріч і Томас.

— Ах ти гівнюк малий!!! — закричала місіс Керріч.

Але ж собаки так робили!

— Ковбаски, — звернувся він до баби.

Тут надбіг ще й містер Тредвелл. Йому було дуже соромно, що за таких обставин довкола зібралося стільки людей.

— Таких бридких хлопчисьок ще світ не бачив! — закричала баба, а він заволав на неї:

— Ах ти ж курва!

Шмяк! Хтось (як потім виявилося, то був Томас) стукнув його так, що він перелетів кімнату і врізався у найближчу стіну.

*

Сонні відіслали в його кімнату.

— Наш маленький лорд Фаунтлерой сьогодні не вечерятиме, — сказала місіс Керріч. — Вважай за щастя, якщо тебе взагалі ще колись погодують.

Голова жахливо боліла від удару об стіну. Краще б його переїхав потяг.

Але його врешті таки погодували. Наступного ранку місіс Керріч принесла йому тарілку каші й порадила сидіти в кімнаті й «не висовуватися», що він і робив — не висовувався, — коли до маєтку прибули Тедді та Берті.

*

Врешті-решт, коли вони вже стомилися сіпати дзвінок, двері підозріливо прочинилися.

Місіс Керріч повела їх углиб довгого передпокою. Стан передпокою і кімнат за відчиненими дверима вичерпно засвідчували, що маєток геть занедбаний.

— Та тут як у міс Гевішем[7], — пробурмотів Тедді до Берті. Їх провели до велетенської вітальні, де зараз була лише суха мумія-Антонія. Полковника припаркували у консерваторії, де протікав дах, — після смерті Домініка нікому не ставало на нього терпіння.

— Вибачте, що заявився без попередження, Антоніє, — сказав Тедді.

*

Вони були надто стомлені, щоб повернутися додому того ж вечора, тож Тедді зупинився на фермі, де приймали гостей, і вони рушили в дорогу вже наступного ранку.

— Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, — сказала Берті, коли Тедді завів мотор.

Здається, зворотня дорога була ще довша, і Берті та Сонні поснули, згорнувшись, як кошенята, клубочком на задньому сидінні.

Тедді чекав, що за Сонні доведеться поборотися, але Антонія повернула його без спротиву:

— Забирайте, раз він вам так треба.

У Сонні на скроні красувався великий синець, Тедді сказав, що мав би нацькувати на них поліцію, але був надто щасливий: внука вдалося порятувати.

Тедді простягнув руку, щоб торкнутися Сонні, але той лише зіщулився. Тедді зробив другу спробу, опустив долоню повільніше, як із наляканим псом, і поплескав Сонні по обстриженій голові. Йому серце боліло за хлопчика.

*

Полковник помер наступного літа, а ось Антонія розкладалася ще багато років. Соціальні служби втрутилися й почали процес проти Томаса й місіс Керріч, які її обікрали. («Та то сам дріб’язок», — сказала місіс Керріч на свій захист). Слуги пробували змусити Антонію переписати на них заповіт (вона теж була несповна розуму, ніби це заразне), але їм не вдалося. За заповітом вона лишала майно Домініку, тож Берті та Сонні успадкували все. На перевірку заповіту пішло багато років — з якого боку не поглянь, «Холодний будинок», вирішив Тедді. Після сплати всіх податків від продажу маєтку діти отримали по якихось кілька тисяч фунтів. Берті купила нову машину, а Сонні пожертвував свою частку сиротинцю в Індії.

Коли вони звернули на вулицю Тедді, якийсь незнаний інстинкт розбудив дітей.

— Ось ми і вдома, — сонно пробурмотіла Берті, коли Тедді припаркувався.

Він лишив Тінкера у сусідки, і коли вона відкрила двері і сказала: «Добрий день, Теде, ну як, ви добре провели час?», — Тінкер гречно протиснувся повз її ноги їм назустріч. Серце Сонні переповнилося почуттями, він ледве міг говорити, а коли Тедді сказав: «Ходімо, мені треба випити чаю, а ти, мабуть, не відмовишся від молока й тортика, правда ж, Сонні? Я зробив шоколадний, твій улюблений», — Сонні здалося, що його серце лусне, і цілий сад затопить щастям.

— Так, будь ласка, дідусю, — сказав Сонні. — Спасибі тобі, спасибі тобі величезне, спасибі.

А Тедді сказав:

— Не треба мені дякувати, Сонні.

1943

Війна Тедді

Красива річ

Теплий вітерець приніс пил і запах пізніх диких троянд. На гіллі, що переплелося з живоплотом, вже набубнявіли ягоди, але останні