Читати книгу - "Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)"

6 днів виправних робіт або 16 годин громадських робіт. Однак в ч. 1 ст. 72 КК відзначено, що 1 дню арешту відповідає 3 дні виправних робіт або 8 годин громадських робіт. Приклад третій. Нескладний математичний підрахунок свідчить проте, що співвідношення між виправними роботами та громадськими роботами, а також між виправними роботами та розміром неоподаткованих мінімумів доходів громадян, в різних статтях Загальної частини КК, між собою не співпадають, так: а) співвідношення між виправними роботами та громадськими роботами для ч. 5 ст. 53 КК є — 1 день виправних робіт дорівнюється 1,33 годинам громадських робіт, в той же час, згідно вимог ч. 1 ст. 72 КК, — 1 день виправних робіт дорівнюється 2,66 годинам громадських робіт; б) згідно вимог ч. 3 ст. 57 КК, — 1 місяць виправних робіт дорівнюється 3 неоподаткованим мінімумів доходів громадян, в той же час, згідно вимог ч. 5 ст. 53 КК, — 1 місяць виправних робіт дорівнюється вже 4 неоподаткованим мінімумів доходів громадян. Приклад останній. Згідно до вимог ч. 1 ст. 72 КК, 1 дню арешту відповідають 8 годин громадських робіт, однак згідно ст. 321-4 КпАП, 1 дню арешту відповідають 5 годин громадських робіт. На наш погляд, коментарій в даних випадках не потрібен.

По-третє, доводи про невідповідність першої точки зору, вимогам ч. 1 ст. 71 КК, проте, що до призначеного за новим вироком повністю або частково приєднується невідбута частина покарання за попереднім вироком, а також вимогам ч. 4 ст. 71 КК проте, що остаточне покарання за сукупністю вироків повинно бути більшим за покарання, призначеного за новий злочин, а також невідбутої частини покарання за попереднім вироком, не можуть бути взяті до уваги, оскільки як правильно відзначав Бажанов М.І. «чинний КК закріплює ще один (крім принципів поглинення і складання) принцип призначення покарання за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків — принцип самостійного призначення і виконання покарання»[292]. Цю точку зору підтримує і В.І. Тютюгін, який підкреслює, що «призначення різновидних основних й додаткових видів покарань шляхом їх одночасного застосування (без поглинення і складання) є не різновидом їх складання, а виступає як самостійний (окремий, особливий) принцип визначення остаточного покарання за сукупністю як злочинів (ст. 70 КК), так і вироків (ст. 71 КК), який призначається у частинах 3 і 4 ст. 72 КК поряд з принципами поглинення і складання покарань»[293].

В четверте, роз’яснення, що містяться в п/п 7 п. 26 постанови Пленуму проте, що «у разі, коли особа була засуджена до арешту або позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з випробуванням (ст. ст. 75, 104 КК) або була звільнена від відбування покарання умовно-дострокового (статті 81, 107 КК) і в період іспитового строку або строку умовно-дострокового звільнення вчинила новий злочин, суд зобов’язаний визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі, зокрема й тоді, коли останнім за часом вироком призначаються більш м’які види покарання»[294], не відносяться ні яким чином до застосування (або не застосування) правил, передбачених ч. 3 ст. 72 КК, оскільки наведена рекомендація Верховного Суду України відноситься тільки до застосування правил, передбачених ст. 71 КК, «бо виходить із того, що вчинення нового злочину після засудження за попередній свідчить про підвищену суспільну небезпечність винного, а тому при призначенні покарання за двома вироками, тобто за їх сукупністю, до такої особи не можуть бути застосоване більш м’яке покарання порівняно з тим, яке було призначено їй лише за одним з цих вироків»[295].

Приклад: Вироком суду від 27.06.2006 р. Д., раніше судимого 19.02.2002 р. за ч. 2 ст. 186 КК на 4 роки 2 місяці позбавлення волі, звільненого 26.05.2005 р. умовно-достроково на 1 рік 28 днів, — було засуджено за ч. 2 ст. 185 КК на 1 рік обмеження волі і на підставі ст. ст. 71. 72 КК за сукупністю вироків призначене остаточне покарання у виді обмеження волі строком на 1 рік 3 місяці. Верховний Суд України, скасовуючи вирок, зокрема відзначив, що відповідно до ст. 72 КК при складанні покарань за сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий, виходячи з їх співвідношення, встановленого в ч.1 цієї статті. При призначенні засудженому покарання за сукупністю вироків суд перевів більш суворий вид покарання — позбавлення волі (невідбуту частину покарання за попереднім вироком) у менш суворий вид покарання — обмеження волі, чим порушив встановлені ст. 72 КК правила складання покарань[296].

Якщо ж роз’яснення п/п 7 п. 26 постанови Пленуму тлумачити так, як це тлумачиться в судових рішеннях[297], то можна дійти до висновку, що воно забороняє застосування правил, передбачених ч. 3 ст. 72 КК, зокрема проте, що покарання у виді штрафу при призначенні його за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають, оскільки «суд зобов’язаний визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі», то це б означало, що постановою Пленуму Верховного Суду України забороняється застосування правил, передбачених ч. 3 ст. 72 КК, а це є також, на наш погляд, неприпустимим;

В зв’язку з цим, ми хочемо привести без коментарів думку відомих вчених-юристів на пострадянському просторі Л.В. Іногамової-Хегай та В.О. Навроцького про деякі рішення Пленумів Верховних Судів Росії та України. Перша, зокрема відзначала, що «названі невідповідності між рекомендаціями Верховного Суду РФ та нормами КК о призначенні покарання ставлять під сумнів обґрунтованість судових рекомендацій… Протиріччя в КК може і повинен усувати тільки законодавець. Верховний Суд РФ має право тільки роз’яснювати закон»