Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

поета, надаю йому слово. Я вже сказав, що його вірш називається «Рапсодія С, або Рапсодія про Систему», і, як ви самі побачите чи, правильніше сказати, як ви самі почуєте, основний пафос вірша виражений у рядку: «Єдина Система». Цей рядок повторюється багато разів, і навколо нього побудовано весь поетичний твір. Отже, перед мікрофоном наш поет!

Ось він і перед мікрофоном. На нього націлились камери, прожектори, він розгортає рукопис, дивиться в очі чоловічкові-гумці у контрольному вікні. «…Інше свідчення відданості, яке для мене значно природніше, яке куди більше відповідає глибинній суті моєї душі…» Він розправляє рукопис, що пом’явся, потім розриває його навпіл, розриває на чотири шматки, на вісім і каже:

Єдина Боротьба!..

І вдруге:

Єдина Боротьба!..

І втретє:

Єдина Боротьба!..

І поки ще ті не отямились і не встигли перервати трансляцію, вигукує вчетверте:

Єдина Боротьба!..
Ян Ленчо [51]
БІБЛІОТЕКА
Оповідання

Із словацької переклав Дмитро Андрухів[52]

— Хочу записатися до вашої бібліотеки, — звернувся я до службовця в пенсне, який сидів біля конторки за скляною перегородкою.

Той спершу окинув мене підозрілим поглядом, а потім мовчки взяв старомодний мідний дзвінок, що стояв коло нього на столику, й задзвонив. За хвилину з’явився молодий посильний.

— Запис читачів у нас веде тільки директор, — сказав службовець. Мені здалося, що він адресує це скоріше юнакові, який саме зайшов до приміщення. — Він один вирішує, кому видати квиток. Проведи цього добродія до нього.

Про таку бібліотеку я знав уже давно. І вже давно, як тільки про неї довідався, вирішив стати її читачем. Але я не знаю, і признаюся в цьому цілком щиро, звідки мені стало про неї відомо; і що більше я тепер над цим замислююсь, то твердіше впевнююсь у думці, що вона існувала незалежно від того, знаю я про неї чи ні, бо не могла не існувати.

Невдовзі я вже сидів у директорському кабінеті. Директор запитливо дивився на мене. Він уже хотів був розтулити рота й озватися, як раптом відчинилися двері і до кабінету ввійшов якийсь чоловік. «Мабуть, він теж тут працює», — подумав я, бо він дуже скидався на того юнака, що мене сюди привів. Чоловік тримав у руці якийсь том.

Здавалось, директор враз утратив до мене будь-який інтерес. Він схопив том і швидко почав його гортати. На палітурці книжки чіткими літерами було написано ім’я: «Гете». І трохи нижче номер: 756.

— Нарешті закінчив, — задоволено мовив директор, обережно віддав том чоловікові й додав: — Зареєструйте його й поставте на полицю.

Той кивнув. Директор знову обернувся до мене, й коли за чоловіком зачинилися двері, я впевнився, що потрапив туди, куди хотів.

«Отже, це все ж таки правда, — подумав я, і мене наче жаром обсипало. — Отже, ця бібліотека все ж таки існує».

— Значить, ви хочете стати читачем нашої бібліотеки, — сказав директор, і мене раптом охопив незбагненний страх, навіть більше — я вже шкодував, що прийшов сюди.

Я збентежено мовчав, хоч розумів, що треба було притакнути. Бодай словечком. Але я мовчав.

— Ми раді кожному новому членові, — провадив далі директор. — Але перед тим, як виписати вам квиток, я дозволю собі показати вам нашу бібліотеку; а потім…. — Він трохи помовчав. — …Потім я ознайомлю вас із вимогами, яких ви повинні дотримуватись, щоб стати нашим читачем. Ходімо!

Він устав, відчинив двері й чемно пропустив мене поперед себе. Коли ми опинилися в коридорі, він вибачився, що піде перший, бо, мабуть, — у його голосі забриніли нотки іронії, — я тут не орієнтуюся. Ми довго йшли лабіринтом коридорів, аж поки нарешті зупинилися перед якимись дверима з написом «Гете». Я мимохіть згадав про том, який бачив у нього в кабінеті, й знову здригнувся від підсвідомого страху. Директор відчинив двері. Полиці були заставлені книжками. Точно не скажу, скільки їх там було, але, без сумніву, не одна сотня. На спинках книг видніло витиснене золотом ім’я «Гете» й номер; я несміло відшукав очима перший номер, ковзнув поглядом по кількох наступних і зупинив його на останньому, 756-му.

— Уже поставили, — потер руки директор, і мені раптом здалося, що він привів мене сюди тільки для того, щоб перевірити, чи виконано його наказ.

Страх мій наростав. «Гете, — гарячково працювала думка, — наскільки мені відомо, цей плідний автор написав Лише тридцять два томи». Директор зловтішно стежив за моїм подивом і збентеженістю.

Я не знав, чого чекати від нього далі.

— Хто вас цікавить? — запитав він.

Я назвав перше-ліпше ім’я, яке спало мені на думку:

— Ян Червень.

Цього автора, який помер молодим і після смерті якого вийшла всього одна книжка, я дуже любив.