Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

Мабуть, тому він перший сплив мені на гадку.

— Червень, — посміхнувся директор. — Гаразд, ходімо.

Директор знову повів мене коридорами. Страх мій дедалі наростав. «Червень, — пригадав я, — помер сорок років тому». Коли ми проходили повз двері, на яких сяяли знайомі і незнайомі імена, я раптом побачив табличку «Діккенс» і зупинився. Директор, помітивши, що я завагався, охоче відчинив двері. Знов полиці заставлені книжками. Я запам’ятав тільки номер на останньому томі: 617.

Далі все діялось ніби вві сні. Ми знову вийшли в коридор, а потім опинилися в невеликій кімнаті.

— Червень, — сказав директор.

Полиці тут були напівпорожні, я подумки полічив томи: всього одинадцять.

— Він помер порівняно недавно, — сказав директор. — До того ж працює дуже повільно і з великою відповідальністю.

Здавалося, він вибачався за те, що в цій кімнаті так мало книжок.

Я зняв із полиці перший том. «Блакитний собор». Я погортав його, як гортав багато разів до того; це було те саме видання, що я мав у себе вдома.

Відтак я взяв наступний том, здається, сьомий. Це був рукопис. Я прочитав кілька речень, і мене заполонило таке саме почуття, як і.під час читання «Блакитного собору», страх на мить зник, і я усвідомив, що ці речення міг написати тільки Червень, і ніхто інший, а також те, що досі мені не доводилося їх читати, що їх немає в жодній з його новел, але що вони належать йому. Я обережно поставив том на місце і вже не пам’ятаю як, — усе це діялось неначе в якомусь дивнрму сні, — знов опинився в кабінеті директора, знов сидів навпроти нього, й мені майнуло в голові, що, можливо, цього огляду бібліотеки не було, — все це мені, можливо, тільки примарилося, поки я, тут сидів.

Я формулював у думці якесь запитання, але директор випередив мене й почав розповідати:

— Вони пишуть. Пишуть далі й писатимуть без кінця. Для цього вони нарешті мають усі умови, їм не дошкуляє голод, не відвертають буденні клопоти, всілякі непорозуміння. Тут вони можуть цілком віддатися своїй творчості, тільки їй. Коли хтось напише черговий том, ми ставимо його на полицю поряд з іншими. Як бачите, наша бібліотека весь час поповнюється. Тут Бальзак пише й далі свою «Людську комедію», Мопассан закидає нас новими й новими томами оповідань. Юдіф Готьє написала дев’ять нових романів про Схід, Ібсен саме закінчив свою дев’яносто першу п’єсу, Олбін Бажен прагне зрівнятись у нових есе з велетнями світової літератури. Тут, як бачите, є всі. — Він мить помовчав, потім додав: — І всі, хто не може не писати, колись потраплять до нас і писатимуть далі. І ми щиро раді кожному новому читачеві.

Мені потьмарилося в очах, поза спиною сипнуло морозом, я відчув невимовний страх і вперше прокляв ту хвилину, коли вирішив прийти сюди, щоб записатися в читачі цієї бібліотеки.

— А що стосується умов, — провадив далі директор, — умов, яких треба дотримуватись…

Розгублений і схвильований, я чекав, що він казатиме далі.

— Певна річ, ви розумієте, що книжки, які вони тут написали, не можна видрукувати. Вони існують тільки в одному-однісінькому примірнику, тож з огляду на їхню рідкісність ми не видаємо їх додому. Наша перша умова: той, хто відважиться з ними познайомитись, повинен залишитись тут, у бібліотеці. Тільки так можна гарантувати, що він не піддасться спокусі й не винесе їх за межі бібліотеки. А друга умова, — і це само собою зрозуміло, — вимагає, щоб той, хто захоче тут досліджувати творчість якогось письменника, досконало знав усе, що він написав до того, як… — Директор не сказав, «коли він жив», а змінив хід і напрям фрази — …і все, що є в інших бібліотеках. — Він знову трохи помовчав. — А третя умова, — і це теж зрозуміло само собою, — він ніде не сміє розповідати про знайдене й прочитане тут. Про саму бібліотеку, звісно, розповідати не забороняється, ми раді, коли нас популяризують, але той, хто заглибиться в ці томи, не сміє ніде й словом прохопитись про те, що тут побачив. Інакше він більше ніколи не знайде сюди дороги.

Ось що сказав мені директор.

Але останню його умову я таки порушив — написав оце оповідання й виклав у ньому все, що зі мною приключилось. Через те, і тільки через те, я більше не можу знайти дороги до цієї бібліотеки. Через те, і тільки через те, я приречений на звичайні бібліотеки, на ті знання, які зберігаються в них, на твори, давно вже написані. Можливо, це сталося зі мною ще й тому, що я не надто прагнув пізнати ті твори, які можна прочитати тільки в цій бібліотеці.

Але одне я знаю цілком напевне: така бібліотека є.

Юрай Козло [53]
ПИШНІ БІЛІ ЛЕБЕДІ
Оповідання

Із словацької переклав Дмитро Андрухів

Тисячі вікон спалахнули райдужними барвами в останніх променях надвечірнього сонця, проте ніхто з жителів міста не звернув на це уваги. Навпаки, гарячковий рух на вулицях з настанням вечора зробився ще інтенсивнішим. Невпинний потік машин і перехожих злився в суцільну сіру смугу. Однак у тому, що цей потік, який весь час змінював свій напрям, плинув зовсім нечутно, було щось неприродне. Над містом стояла глибока тиша, немовби на нього наділи величезний скляний ковпак.

Так мимохіть здавалося самотньому чоловікові, який стояв зсутулений на невисокому пагорбі за містом. Наставивши вухо, він намагався почути мову міста. Але місто мовчало. Чоловік довго стояв отак, немов закам’янілий, потім ураз повернувся й неквапливо пішов назад.

Він був уже старий