Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

- Ні! - мій різкий окрик змусив його злегка відсунутися, що повністю не позбавило спокуси, але зв'язність думок повернулася.

- Я розумію твій стан, - спробував він розвинути полеміку.

- Владе, ти ні чорта не розумієш! - перебила я його. - Я не хочу! Тебе!

- У тебе немає вибору! - Влад підняв вказівним пальцем моє підборіддя та м'яко вимовив, - І ти мене хочеш! Не потрібно брехати! Ні до чого це!

- Що значить - немає вибору? - запитала я, ігноруючи все інше сказане. А сенс із ним сперечатися, якщо ми обидва знаємо правду?! Навіть якщо я з упертості продовжу заперечувати очевидне, для Влада це буде відкритим викликом, що спричинить небажані наслідки.

- Я вже все вирішив! Маленька, прийми та змирися! - його відповідь була категоричною.

- Ні! - відчайдушно прошепотіла я, - У мене є своє життя!

- Його більше немає, Лізо! - ласкава обволікаюча обіцянка на вухо.

- Припини! - не витримала я.

- Що припинити? - з піднятою бровою, поцікавився він.

- Ти прекрасно розумієш, що! - від злості я зашипіла. - Припини тиснути на мене! І відійди.

Влад у примирливому жесті підняв руки та, нарешті, відійшов. Щоправда, не далеко - на відстань одного кроку. Скрипнувши зубами, я акуратно обійшла його та вийшла на балкон. Шум океану заспокоював.

- Як ти собі все далі уявляєш? Повернешся до батька, ніби нічого не сталося? Наче нічого не змінилося?

- Що з батьком? А Марта? - запитала я, розвертаючись, ледь відчувши його присутність, - Я більше ніколи їх не побачу?

Зазіхати на мій особистий простір Влад не став. Зупинившись біля входу, він сперся плечем об одвірок та став задумливо дивитися на темну морську гладь.

- Ти можеш їх побачити. Попрощатися. Сама знаєш, що так буде краще для всіх.

- Краще? - гірко усміхнулася я.

Влад стомлено потер рукою потилицю. Мене не полишало відчуття, що я щось упускаю. Щось важливе.

- Лізо, - зітхнув він, - Що ти хочеш від мене почути? Що мені шкода? Це не так. Вибачення? Я не відчуваю за собою провину. Я вчинив так, як вважав за потрібне.

- Ти мене не відпустиш! - зрозуміла я.

- А хіба ти не цього спочатку домагалася? 

- Мої тодішні бажання не були настільки далекосяжними!

- Будь-яка дія має наслідок, Лізо, - Влад уперше за весь час, що я його знаю, подивився на мене так жорстко, - Май сміливість прийняти наслідки своїх вчинків.

По тілу пройшло неприємне тремтіння. Так, Я його більше не боялась, але і не уявляла, що можна очікувати від цієї істоти. Що насправді в нього на думці? Звісно, хотілося вірити таким бажаним словам, але зернятко сумніву, що я для нього всього лише тимчасова іграшка, яка вчасно потрапила під руку, не бажало залишати. Сенсу тримати все в собі вже не було:

- Для мене все занадто, Владе. Ти занадто.

- Давай конкретику, без словесного сміття! - втомлено зітхнув він.

- Я тобі не довіряю. Ти можеш зробити зі мною що завгодно, і я не зможу тобі перешкодити. Так зараз, можливо, ти хочеш мене, а що буде завтра? Післязавтра? Я вже один раз втратила тебе. Ти кинув мене. Довірившись тобі цього разу, я не переживу, якщо ти знову так вчиниш зі мною. Зрозумій, я хочу захистити себе.

Влад повільно підійшов до мене, зупиняючись на відстані витягнутої руки. Від його уважного погляду я загубилася.

- Лізо, я міг би довго й нудно доводити тобі свою відданість та вірність. Заслуговувати на твою довіру. Потім типу відпустити тебе, щоб ти сама повернулася. Адже любиш мене та пробачиш. Рано чи пізно. Не сперечаюся, було б гарно, благородно та так по-людськи. Але! Я не людина! Це все не моє! Та й занадто довго. Я піду шляхом найменшого опору.

- Навієш мені все, що тобі потрібно? - нервово усміхнулася я, не знаючи чи то жахатися, чи то навпаки зітхнути з полегшенням.

- Ні! Є спосіб набагато ефективніший.

- Який?

Замість відповіді Влад піднімає руку та ніжно гладить мене по щоці.

- Маленька, я більше ніколи не зроблю тобі боляче! - обіцяє він та раптом його рука біля мого обличчя загоряється. 

Я не відчуваю болю, але інстинктивно здригаюся, намагаючись відскочити. Не виходить. Перед тим як Влад занурює мене в сталеві обійми, палаюча каблучка з його руки зривається вбік, утворюючи неприродну чорну діру. А з неї, немов у сповільненій зйомці, виходить дещо. Навіть я, зі своїм нещодавно набутим досвідом споглядання могутніх інших рас у нашому світі, впадаю в ступор від побаченого.