Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Діалог з убивцею

Стеценко вдарив ломом по дверях, але вони виявилися не зачиненими. Виставивши пістолет з ліхтариком, він рушив вперед розбитим магазином. На другий поверх вели східці, по яких вбивця змушував підніматися заручниць. Щоб не допустити прориву, він мусив залишити там якусь пастку.

Андрій не поспішав, аби не стати черговою жертвою досвідченого маніпулятора. Він крок за кроком ступав догори, не звертаючи уваги на біль у ногах. Нерви не витримували, але потрібно було продовжувати. З кожною сходинкою відчувалася якась напруга, яку створював ефект протистояння.

Коли майор зумів дістатися до дверей книгарні, він обережно штовхнув дулом пістолета двері і спробував одразу заскочити всередину. Однак спроба вийшла невдалою, оскільки вбивця цього від нього й очікував. Літератор не планував стріляти по кожному, хто спробує втрутитися у його гру.

— Припиніть цю виставу, майоре! — пролунав голос з книгарні. — Якщо би я хотів вас убити, тоді не дозволив би так далеко зайти. Почувайтеся вільно…

Стеценко опустив пістолет і штовхнув двері до самого краю. Перед ним постала жахлива картина хворобливої уяви. До такого могла призвести тільки добре запущена психологічна травма, як у вбивці письменників. Більше не залишалося сумнівів – перед ним знаходився справжній Літератор.

Обидві заручниці звисали оголені зі стелі. Їхні тіла стримували тільки мотузки, перемотані десятками дивних вузлів, котрі Стеценко ніколи до того не бачив. Літератор дотримався свого слова, повторивши сюжет із справжньої книги Марини Хмельницької. Вона й сама жалкувала, що описала жорстоку сцену, однак рукописи ніколи не горять, особливо опубліковані в інтернеті.

Жінки продовжували дихати, вслухаючись у кожен звук навколо. Вбивця вирішив проявити дріб’язок милосердя і замотав їм очі пов’язками. Марина Хмельницька висіла правіше, а Замерзла Валерія лівіше. Стеценко не одразу зумів помітити їхнє розташування та всі кінці мотузок. Літератор навмисне планував перетворити вбивство на виставу та показати її через відкриті вікна для журналістів. На цьому акорді він міг спокійно піти на останній прорив.

Стеценко спрямував промінь ліхтарика посередині між жінками, йдучи за краями мотузків. Вони стягувалися до стільця, на якому спокійно сидів у чорному камуфльованому одязі високий чоловік. Однак, цього разу на ньому не було маски клоуна-насмішника. Він вирішив більше не приховувати від світу особи, якої не існувало у жодній базі даних.

— Вітаю вас на моїй останній інсталяції, — посміхнувся Літератор.

Стеценко вперше помітив його справжнє обличчя. Червоні очі говорили про кілька безсонних очей, які вбивця провів через свою одержимість. Кілька порізів та синців підтверджували майору людське походження Літератора.

— Ще ніхто не називав подібні речі інсталяціями! — підійшов ближче до вбивці Стеценко. — Ваше божевілля справді нагадує унікальний випадок…

— Ви називаєте мене божевільним? Чи є кращі способи почати розмову?

Стеценко уважно подивився на підвішених до стелі дівчат. Гіршого він не міг уявити. Напружені мотузки на стільці Літератора наче запускали у дію якийсь жахливий механізм, який складався з багатьох вузлів та перетинів. За долю секунди послаблена мотузка могла задушити заручниць, не давши шансу на порятунок хоч однієї. Навіть з двома групами підлеглих Андрій не зміг би гарантувати, що здатен розплутати такі складні вузли вчасно.

— Олександре, навіщо ви влаштували це? — запитав Стеценко.

Він дав зрозуміти, що знає про вбивцю набагато більше.

— Ви вивчили мене, як підручник з кримінального права, — усміхався на своєму імпровізованому троні Літератор. — Тому спробуйте самі пояснити. Я готовий навіть піти на певні поступки, щоб почути висновок про себе від вас.

— Невже талановитий офіцер сам не може виявити причини свого недугу.

Слова Стеценка про талановитого офіцера справили погане враження. З руки Літератора чуть сіпнулася перша мотузка і ледве не перетиснула білявці шию. Вбивця не планував нікому дозволяти глузувати над собою. Щоправда, для Стеценка це стало тільки підтвердженням зроблених ним висновків.

— Обережніше про мою службу, бо це чутлива тема! — попередив вбивця.

Стеценко підступив на крок ближче і витягнув вперед обидві руки.

— Ви ж самі хочете почути, що я дізнався…

Літератор підвів очі до стелі і повернув їх назад на майора.

— Якщо не помилилися, тоді віддаю вам за правду білявку. Вона все одно мені не потрібна для завершення книги. Тільки будьте обережні з висновками.

— Для початку опустіть її донизу, а тоді я продовжу!

— Тут я ставлю умови! — знову попустив мотузок Літератор.

Стеценко підступив ще ближче і почав кивати головою.

— Тоді досить слова офіцера, що відпустите заручницю… а потім і другу, коли я розповім, що з вами сталося насправді!

— Тільки одну, — не погоджувався вбивця. — Крадійка помре за всяку ціну.

— І ви помрете, не знаючи фіналу власної книги.

Літератор піднявся з крісла, залишивши мотузки прив’язаними. Він не став далеко відходити, однак мусив подивитися на ситуацію за вікном. Світло з двору непокоїло його чутливі очі, пробиваючись до темної кімнати.

— Ціною розмови є тільки одне життя! — наполіг вдруге Літератор.

— Зміните своє рішення після розмови, — продовжував Стеценко.

Літератор вийняв з-за спини військовий ніж і показав детективу.

— Тоді я підніму ставки ще вище! — він рушив назустріч Стеценку.

— Піднімайте! — погодився Андрій. — Моє життя у ваших руках. Але ви мусите виконати своє попереднє слово. Відімкніть бомбу у відділку!

Літератор підійшов впритул і вийняв з кишені телефон. На екрані можна було помітити двох офіцерів, які намагалися розібрати вибухівку на грудях у ґвалтівника дітей, поки він розмовляв із майором.

— Ваші колеги вже почали розбирати її без наказу, — повідомив Літератор. — За кілька хвилин вони розкрутять корпус і дізнаються, що насправді капсула з детонатором не торкається вибухівки…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍