Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Знайшов...

- Я чекатиму! Чуєш? Моєю ти будеш! – долинуло слідом упевнене.

Я відчувала Його важкий погляд на собі. Від цього захотілося сховатися або ж чимось прикритися чи, ще краще, змити зі шкіри кип’ятком моторошне відчуття Його фізичних і нефізичних дотиків. Та я тримала спину рівно, намагалася принаймні здаватися безстрашною. Хоча це було далеко від правди. Бо я ледве переставляла кінцівками, ледве робила подихи, ледве стримувала крик відчаю.

- Помилуй… – попрохала тихо, все ж не стримавшись і відчувши, як шкіра вкривається дрібними сиротами.

Я не озирнулася, бо справді боялася побачити те, що позбавить мене будь-якої надії. Надії на рятунок від цього чоловіка. Та й була певна, що почує. Попри відстань, попри шепіт таки почує.

І він почув.

- Не можу, – гірке та безсиле прозвучало, як справжня обіцянка.

Я судомно вдихнула й зірвалася на біг. Здавалося, він негайно ж її виконає. А я не могла цього допустити. Не хотіла, бо не знала, що тоді чекатиме на мене.

Мені треба прокинутися. Необхідно це зробити, інакше всеосяжний страх навіки позбавить мене цієї можливості. Я не можу здатися тоді, коли в моєму житті все нарешті почало налагоджуватися. Не маю права відмовитися від свого щастя, коли так багато витерпіла і пройшла заради нього.

Пробудження вийшло неймовірно важким. Здавалося, з мене, як з апельсина, вичавили всі соки, залишивши суху оболонку. Я почувалася спустошено, була пригніченою. І вже навіть не думала за свято, яке ще вчора означало для мене надто багато.

Перевела погляд на вікно. На вулиці тільки світало, проте сірі важкі хмари поволі затягували небо, готуючись спустити на землю весь запас води. Вдалині чувся грім. Він насувався швидко і впевнено, як і мої нові неприємності. Тому настрій невблаганно котився вниз.

Заснути більше не змогла та й навіть не пробувала. Натомість прийняла гарячий душ, вдягла домашню сукню і спустилася до сніданку.

Всі в будинку ще спали. Коридори пустували, розливаючи домом солодку тишу. Тому попрямувала не в їдальню, а до кухні, де вже метушилися кухарі-трудівники. Робота кипіла: все кругом шкварчало, булькало, стукало, гриміло… Запахи стояли найрізноманітніші: кислі, солодкі, свіжі, гіркі... Все це ще більше нагнало апетит, і я почула, як бурчить мій живіт.

- Доброго ранку! – привіталась усміхнено.

- Доброго ранку! – почувся незлагоджений хор голосів.

- Ти чому так рано? – підбігла до мене раптом Софі.

Дівчина попереджала, що її попрохали про допомогу, тож я навіть не здивувалася нашій зустрічі.

- Жахи, – зітхнула коротко.

- Погано, – скривилася та, втім, як мені здалося, дещо награно.

- Збери мені, будь ласка, трохи харчів. Голодна, як звір, – попрохала подругу, викинувши з голови дурнуваті думки. Недосип – річ підступна.

- Гаразд. Секунду!

Софі зникла в натовпі слуг, а вже за дві хвилини повернулася з тацею, наповненою різних смаколиків. Тут і свіжоспечені булочки з вишнями знайшлися, і вівсяні хлоп’я з шоколадом і ягодами, і гарячий сендвіч із чаєм. Загалом, ситний сніданок мені забезпечили, тож поквапилася покинути це царство парів і жари, й зайняти своє законне місце за столом у їдальні.

- Доброго ранку, кохана! Чому не спиш? – просто у дверях зіштовхнулася з Рейваном, іще трохи сонним, і від того вкрай милим.

- Привіт! Снодійне закінчилось – і жахи повернулися, – зітхнула, зловивши щокою короткий поцілунок. - Зможеш мені ще тих пігулок дістати?

- Авжеж, без питань. Але, може, краще цілителю показатися? Не подобаються мені ці твої сни, – нахмурився перевертень, обійнявши мене за плечі.

Його пальці тим часом вихопили з моєї таці одну булочку й під моїм обуреним мовчазним поглядом відправили її до рота.

- Подумаю над цим, – пообіцяла. - Ти теж снідатимеш? Складеш мені компанію?

- Дуже цього хотів би, але, на жаль, не можу. Справи.

- Ну добре. Я так розумію, побачимося вже на святі?

- Я зайду за тобою о шостій. До речі, хотів попередити: не поспішай вбиратись у свою сукню – діждися мого подарунка.

Посмішка чоловіка стала хитрою й багатообіцяльною. Я підозріливо зіщулила очі, однак все ж кивнула. Перекинувшись іще кількома фразами, ми змушені були ненадовго попрощатися.

Утім, довго сидіти на самоті не довелося: вже за п’ятнадцять хвилин до столу зійшла Алейна в компанії своєї слуги. Дівчина не стала морочитися з одягом і спустилася просто в нічній сорочці, дещо відвертій і навіть вульгарній, проте цілком звичній для неї.

Вітатися ми не стали. Я продовжила мовчки поїдати їжу, натомість колишня суперниця сіла навпроти й узялася чекати, поки їй принесуть її сніданок.

- Досі не передумала тут залишатися? – раптом запитала вона байдужим тоном.

- А повинна була? – здивувалася.

- Я сподівалася, що усвідомлення глобальної різниці між вами з Рейваном спонукає тебе до правильних рішень. Але, вочевидь, переоцінила твої розумові здібності. Ну й нехай. Гарантую, ти сама скоро захочеш звідси втекти. Рейван далеко не такий ідеальний чоловік, як ти собі науявляла. І те, ким він був, ким він є і ким завжди буде, насправді може тебе жахнути. Вже повір тій, хто знає його більш ніж половину свого життя.

- Я схильна до самостійного формування думки про когось. Тож твої слова мені байдужі. Свого коханого чоловіка я поважаю й розумію, що він, як і всяка інша жива істота, здатен на помилки, за які я не маю права його судити. Як і ти. Прикро, що він колись кохав ту, яка тепер поза його спиною розливає бруд на його старі вчинки. Це надто брудна й нечемна справа. Втім, звична для тебе, як я розумію, – не змогла стримати їдкого. Таки Алейна не вперше й не тільки Рейвана обговорює в невигідному світлі. Не люблю подібної ницості. Це здається смішним і безчесним.

- Слідкуй за словами, дівко! – сказилася раптом дівчина. - Ти – людина. Тому слабка. І тому розчавити тебе для мене нічого не варте.