Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

голову набік і придивилася до мене. Її усмішка померкла, і на її обличчі відбилася тривога.

— А ти що? — запитала вона. — Здається, ти трохи змарнів.

Я кволо всміхнувся. Моя усмішка була натужна, і я це знав.

— Останнім часом мені кепсько велося.

— Сподіваюся, ти почуваєшся не так кепсько, як виглядаєш, — лагідно сказала вона. — Ти висипаєшся?

— Ні, — зізнався я.

Денна вдихнула, щоб заговорити, а тоді спинилася й закусила губу.

— Хотів би про щось поговорити? — спитала. — Не знаю, чи могла б якось допомогти, але… — знизала плечима і трохи перенесла вагу з ноги на ногу. — Я й сама не сплю добре. Знаю, як воно.

До пропозиції допомоги від неї я був не готовий. Тут я відчув себе… Не можу сказати точно, що тоді відчув. Це непросто виразити словами.

Річ була не в самій пропозиції допомоги. Друзі ненастанно допомагали мені вже не один день. Але Сімова готовність допомогти відрізнялася від цього. Його поміч була надійна, як хліб. Але знати, що Денні не байдуже, було все одно що ковтнути теплого вина в зимову ніч. Я відчував, як це солодко гріє мені зсередини груди.

Я всміхнувся Денні. По-справжньому. Відчувати цю усмішку на обличчі було дивно, і я замислився, як довго супився, сам того не знаючи.

— Ти допомагаєш уже тим, що стоїш тут, — чесно сказав я. — Варто лише поглянути на тебе — і мій настрій уже дивовижно змінюється.

Вона закотила очі.

— Ну звісно! Вигляд моєї заплаканої пики — це панацея.

— Говорити майже нема про що, — сказав я. — Моє безталання поєдналося з моїми ж кепськими рішеннями, і я за це розплачуюся.

У Денни вирвався смішок, дуже схожий на схлип.

— Звідки мені про таке знати? — мовила вона, і її вуста іронічно скривилися. — Найгірше, коли в усьому винна твоя ж дурість, чи не так?

Я відчув, як мої вуста вигинаються так само, як у неї.

— Так, — підтвердив я. — Правду кажучи, волів би знайти не співчутливе вухо, а невеличку віддушину.

— Це я можу забезпечити, — сказала Денна й узяла мене за передпліччя. — Господь свідок, що ти раніше частенько робив те саме для мене.

Я пішов поряд із нею.

— Справді?

— Постійно, — запевнила вона. — Про це легко забути, коли ти поряд, — Денна на мить зупинилася. Мені теж довелося зупинитися, бо вона тримала мене попід руку. — Це неправильно. Я хочу сказати, що, коли ти поряд, це легко забути.

— Що забути?

— Все, — сказала Денна. На мить її голос перестав бути таким грайливим. — Усе погане в моєму житті. Хто я. При­ємно мати змогу час від часу брати відпустку від самої себе. А ти з цим допомагаєш. Ти моя тиха гавань у нескінченному буремному морі.

Я реготнув.

— Справді?

— Так, — невимушено сказала Денна. — Ти моя тіниста верба в сонячний день.

— А ти, — відповів я, — солодка музика в далекій кімнаті.

— Це добре, — промовила Денна. — Ти несподіваний торт у дощовий день.

— Ти припарка, що витягає отруту з мого серця, — заявив я.

— Гм-м, — Денна завагалася. — Щодо цього не певна. Серце, повне отрути, — образ не з привабливих.

— Авжеж, — визнав я. — Це звучало краще, доки я не сказав цього вголос.

— Ось що буває, коли змішуєш метафори, — відповіла Денна. Пауза. — Одержав мою записку?

— Одержав сьогодні, — сказав я з усім жалем, який тільки міг виразити голосом. — Усього кілька годин тому.

— А… — промовила Денна. — Шкода, вечеря була гарна. Твою порцію я теж з’їла.

Я спробував вигадати, що сказати, та вона просто всміхнулася й похитала головою.

— Я дражнюся. Насправді вечеря була лише приводом. Я маю дещо тобі показати. Тебе важко знайти. Я вже подумала, що цьому доведеться зачекати до завтра, коли ти співатимеш у Анкера.

Я відчув гострий біль у грудях — такий сильний, що його не перекривала вповні навіть присутність Денни.

— Пощастило, що ти впіймала мене сьогодні, — сказав я. — Не впевнений, що гратиму завтра.

Вона схилила голову набік.

— Ти завжди співаєш увечері в повалок. Не змінюй цього часу. Мені вже й так досить важко тебе знайти.

— Хто б казав! — відповів я. — Я ніколи не можу спіймати тебе двічі в одному місці.

— О так, певна, що ти весь час мене шукаєш, — зневажливо промовила вона, а тоді захоплено всміхнулася. — Але це не стосується справи. Ходімо. Я впевнена, що це тебе розважить.

Денна пішла швидше, потягнувши мене за руку.

Її ентузіазм був заразливим, і я, йдучи за нею звивистими вулицями Імрі, зрозумів, що всміхаюся.

Урешті ми прийшли до маленької вітрини. Денна стала переді мною й мало не заскакала від захвату. Де й поділися сліди її ридань! Очі стали ясними. Вона приклала холодні руки до мого обличчя.

— Заплющ очі, — попросила Денна. — Це сюрприз!

Я заплющив очі, і вона провела мене кілька кроків за руку. Усередині крамниці було напівтемно й пахло вичиненою шкірою. Я почув чоловічий голос: «То це він?» — а тоді шум пересування різних речей.

— Готовий? — сказала мені на вухо Денна. У її голосі мені вчувалась усмішка. Її дихання лоскотало мені волосинки на карку.

— Гадки не маю, — чесно відповів я.

І відчув у себе на вусі її дихання: вона притлумила смішок.

— Гаразд. Розплющ очі.

Я розплющив їх і побачив худорлявого немолодого чоловіка, що стояв за довгим дерев’яним прилавком. Перед ним лежав порожній футляр для лютні, розкритий, наче книга. Денна купила мені подарунок. Футляр для лютні. Футляр для моєї вкраденої лютні.

Я підступив на крок. Порожній футляр був довгий і стрункий, укритий гладенькою чорною шкірою. Жодної петлі. На краю виднілися сім яскравих сталевих застібок, завдяки яким верх підіймався, наче кришка коробки.

Усередині був м’який оксамит. Я простягнув руку до нього і зрозумів, що оббивка м’яка, але пружна, як губка. Ворса на оксамиті була майже пів дюйма завтовшки й мала темно-­багряний колір.

Чоловік за прилавком нещиро всміхнувся.

— Ваша дама має гарний смак, — зауважив він. — І серйозно ставиться до своїх бажань.

Він підняв кришку.

— Шкіра змащена й навощена. Два шари з дугами із цукрового клену внизу, — провів пальцем уздовж нижньої половини футляра, а тоді показав на відповідну борозну на кришці. — Вона лягає досить щільно, щоб там не циркулювало повітря. Тож не треба боятися переходів із теплого вогкого приміщення у крижану ніч.

Чоловік почав різко застібати застібки на краю футляра.

— Дама була проти латуні. Тож вони з тонкої сталі. А коли вони на місці, кришка притискається до прокладки. Його можна занурити в річку — і оксамит усередині залишиться сухим, — він знизав плечима. — Урешті вода, звісно, просочила би шкіру. Але люди не всемогутні.

Перекинувши футляр, він сильно постукав кісточкою пальця по округлому дну.

— Я зробив клен тонким, щоб футляр не був громіздкий чи важкий, і зміцнив його смугами із ґланцівської сталі, — чоловік показав на Денну, яка стояла й усміхалася. — Ця дама хотіла рамстонську сталь, але я пояснив, що Рамстон міцний і водночас