Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Гуртом спустившись в ліфті, вони посідали в автомобіль. Андрій знову сів попереду, хоча Настасія спочатку проти цього рішила посперечатись. Тим не менш, Андрій залишився впертим та пожадливим. Він сказав, щоб Ольга їхала до Спасо-Преображенського собору.

         – То як же ти так зламав двері? – питала вона в нього.

         – Певно, що сила в моєму волоссю. Воно тобі подобається?

         – Боже… я ніколи ще таку людину не бачила. Ти розумієш? – ти зірвав замки з дверей власними руками! – ігнорувала його питання Ольга.

         – Ті, хто сподіваються на Господа, оновляться в силі, підуть – та не втомляться. Я однак, на нього не сподіваюсь, бо він відправив мене до цього світу тільки для того, щоб заколоти стадо.

         Іван та Настасія на задньому сидінні переглянулись. Іван звів брову: він знову почув дещо незрозуміло мудре від свого друга; Настасія ж тільки заплющила очі та закуняла, спершись об скло автомобіля. Ольга та Андрій також обмінювались зацікавленими поглядами: в них, однак виражалось дещо більше, ніж простий інтерес. Ольга, тримаючи кермо, блискала йому білими зубами, зводила брову: вона завжди так робила, якщо хотіла звабити будь-якого чоловіка, та тепер Андрій виявився непохитним. Він лиш поправив свій яскравий перстень таким чином, щоб вона його помітила.

         – Звідки в тебе ця печатка? – врешті спитала Ольга.

         – Це мій фамільний герб.

         – На ньому зображена пентаграма. Що вона означає?

         – Зірка Давида є на всіх гербах дванадцяти колін Ізраїля. Ізраїль мав дванадцять синів та одну дочку. Її тоді зґвалтував один зухвалий цар, та двоє її братів помстились за неї, зарубавши всіх чоловіків у місті. Та хоч вони помстилися за сестру, їх батько однаково їх знелюбив, бо ця помста вплинула на його репутацію серед інших царств – а він був тоді великою людиною та мав владу над багатьма землями. Так-от цей герб належить одному з дванадцяти синів. Та не тому, хто помстився за сестру. Його звали Дан. Кажуть, що ще з самого народження він був жорстоким та відрізнявся непослухом, однак я впевнений, що він змінився, коли побачив істинну природу їхнього батька, котрий не переймався за невинність сестри (яку, як я думаю, Дан любив), а за свою репутацію в народі. 

         Ольгу ця історія зацікавила. На них зараз чекала ще недовга, півгодинна поїздка на Теремки, де й знаходився Спасо-Преображенський собор. На годиннику вже стояла одинадцята ранку, тож у Андрія залишалась одна година. Надалі вони вже не перемовлялись – тільки час од час Ольга зиркала на молодика, всміхалась, використовувала свій улюблений прийом: оголяла йому біленькі, мов те молоко, зуби. Та Андрій Прокопович майже не позирав на неї, бо тоді його голова забилась словами, котрі він промовлятиме до дітей на уроці.

         Автомобіль зупинився якраз поблизу цегляної доріжки, котра вела до собору. Пасажири на задніх сидіннях позасинали, а на передніх Ольга прощалась з Андрієм. Коли ж він вийшов з машини, вона зразу стала мріяти, коли зможе знов зустріти його.

*  *  *

         Вчорашнім днем Андрій Прокопович вже приїжджав сюди, до Спасо-Преображенського собору, поки Іван виконував його поручення. Він розраховував на те, що предстоятель собору, митрополит Александр, дозволить йому стати тимчасовим учителем.

         В 16:50 він стояв перед собором, збудованим в неовізантійському стилі, з невеликим блискучим куполом нагорі. Вхід до храму перегороджувався своєрідною брамою, по дві сторони якого зяяли дві каплиці.

         Андрій піднявся по довгим сходам до розчинених, двометрових дверей брами, та пройшов всередину собору. Повітря в той день було сухим, а температура його досягала двадцяти п’яти градусів, однак Андрій Прокопович цим зовсім не турбувався.

         Всередині собор виявився чудово освітленим. Клітчаста, ламінована підлога сяяла під ясним світлом височенних вікон. Одразу при дверях Андрія зустріла продавчиня за білим, дерев’яним прилавком. Позад неї бовваніли барвисті, численні ікони на стелажах. На це було любо дивитись: деякі ікони блистіли золотими та срібними окладами, чим прибавляли загалом чарівливу атмосферу всього приміщення. Від нави прилавок відокремлювався склепінням у вигляді арки, викрашеної бурим орнаментом. Андрій також помітив семиповерхові полиці з багатьма релігійними книжками; рядком тут стояли товсті, коричневі томи з житіями. На нижніх ярусах переважала дитяча література.

         Продавчиня була рада бачити гостя, вже фактично парафіянина цього храму, адже з грудня 2018 року їх тут дуже поменшало після переходу в нову єпархію ПЦУ. Тому кожному новому гостю вона була дуже рада, і поводилась з ним як можна привітніше, щоб гість мав тільки одне бажання: прийти до храму іще хоч раз. Можливо, клірики та свічкарки насправді не такі привітні, як здаються, та тільки бажають грошей, котрі благотворно покладе парафіянин в коробочку з написом: «на розвиток храму». В той момент Андрій Прокопович саме так і думав, і тому лиш перебив люб’язні привітання жінки своїм проханням:

         – Де ваш предстоятель?

         – Митрополит Александр? – наче винуватим голосом мовила продавчиня, поправляючи чорну хустку. – Він зараз зайнятий. Та я можу покликати нашого диякона Олексія.