Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Ти Іване, насправді не знаєш, що вона відчуває до тебе. Сядь на місце. Я розкажу тобі все пізніше.

         – Якщо вона мене не любить, то я не хочу зараз тут знаходитись! – не вгамовувався Іван.

         – Це не так. Та я тобі розкажу як є, коли приїдемо.

         Врешті Іван заспокоївся. Ольга подякувала Андрію поглядом; той кивнув їй з посмішкою на вустах.

*  *  *

         За двадцять хвилин вони приїхали на вулицю Зодчих. Коли Оля вийшла з машини, Андрій затримав Івана, та став мовляти йому наступну сентенцію:

         – Ти колись взагалі розмовляв з дівчиною? Ти не знаєш, які вони є? Як же ти можеш так вестися, і сподіватись, що вона тебе полюбить?

         – Та ти хіба не чув, що вона там говорила? – аж задихався Іван Родіонович.

         – Ти не знаєш Ольгу. Вона із тих жінок, що люблять весь час дражнити чоловіка. Їх називають роковими жінками.

         – Ти маєш на увазі: «б’є, значить любить»?

         – Типу того. Та її любов ти все ще маєш заслужити. До речі, ти вже зрозумів, що воно таке – любов?

         Іван від хвилювання сглитнув слину. Він майже не думав про це за весь час.

         – Ну, любов – це приязнь. Це коли чужі інтереси вище власних, – імпровізував Іван.

         – Іване, я тобі казав, що любов, це те, що є в кожної людини. Це є Бог. Ти правий в тому, що Бога нема. Та його нема тут, в нашому матеріальному світі. А внутрішній – це наш путівник до Раю. Це любов і надія, і саме її ми вважаємо Богом. Ти впізнав у Ользі творіння Господнє, та поки ти лиш бачиш її тіло, та побач її душу, її рай, в якому вона хоче жити, та полюбиш ще дужче, бо ви дуже схожі в своїй волі. Спам’ятай мадам Портінарі та її таємного закоханця. Спам’ятай його Рай, і побачиш, що і в неї, і в тебе, він схожий. Та тільки центром троянди там може бути зовсім інша людина. Я вже, на своє щастя, підозрюю яка.

         Спустившись з автомобіля, вони попростували до дому, в якому ще вчора Іван забирав Веліала. Тепер першим пішов саме Куприненко, мовляв він найкраще знає, куди йти.

         На цей раз двері під’їзду були відчинені, бо в домі (в недільній день!) проводили очистку каналізації. Коли тріо вмістилось в ліфт, Іван натиснув на кнопку дев’ятого поверху.

         Уже біля дверей квартири вони стали сперечатись. Ні в кого не було ідей, як зламати двері. Ольга тільки кричала та дорікала Андрієві, щоб той викликав слюсара, Іван лиш стояв мовчки, видно не розумівся, як замок лишився справний після вчорашнього. Андрій же зняв піджака, віддав його Іванові, та закотив рукава сорочки.

         – І що ж ти хочеш зробити? – дивувалась Ольга.

         Андрій Прокопович в цей час натискав кнопку дзвінка в двері. За хвилину почувся понурий голос. Це була Настасія.

         – Як ви будете відчиняти двері? – питала вона.

         – Зараз побачиш, – мовив Андрій.

         – В тебе немає ключів? – спитала Ольга.

         – Немає. Той старий придурок їх взяв.

         Тоді Андрій взявся двома руками за ручку дверей. Однак помітивши, що вони не надто добре зачинені: виднівся нічогенький отвір шириною в середній палець, Андрій запхнув туди, як можна глибше, фаланги та щосили нахилився вбік. Його обличчя вмить скривилось від натуги, на скронях виступили вени. Ольга та Іван спостерігали за ним, роззявивши роти. Андрій став кричати, та не зупинявся. Двері не піддавались. Його кінцівки задрижали од нестерпимої, нелюдської муки. Він заволав ще дужче; його ноги стали розходитись.

         В одну мить ригелі замку зірвались, та двері ледь не вирвало зі стальних кріплень. Вони потужно хляснули об стіну, де тільки що стояв Андрій Прокопович, котрий ще встиг в останню секунду відскочити. Тепер він лежав посеред спантеличених Івана та Ольги.

         – Тепер я повірю, що в твоєму роду був Самсон, – мовив Іван.

         – Що? Який Самсон? – нервово сміючись, питала Ольга.

         – Іван тобі пізніше розкаже, – піднімаючись, відповів Андрій Прокопович.

         Та їхній подив стала розділяти Настасія. За цілий вечір, проведений на самоті, вона вже встигла випити ту пляшку горілки. З неї смерділо канавою, і тоді це помітив кожен, хто стояв поряд з нею. Тепер вона здавалась тверезою, – в порівнянні, звичайно, з її звичайним станом. Її ніс, та подекуди обличчя посмугували червоні судини – головний симптом куперозу. Її чорне непричесане волосся розходилось в різні боки, наче в старої, занедбаної діви. Андрій та Іван, побачивши її, та щонайгірше, вчувши її аромат, гидливо заблимали носами; тільки Ольга посміла зірватись з місця та обняти свою сестру, не дивлячись на її сморід. Вона давно вже прийняла, що Настасія алкоголічка, та старалась цього не цуратись, а тільки виліковувати її. Одначе, за шість років Насті, на жаль, майже не вдалось якось сколихнути свою пристрасть до спиртного. Вперше, в сімнадцять років, випивши свою першу чарку горілки, вона не стала зупинятись. З кожним наступним роком її погляд скошувався, до обличчя додавались нові морщини, – коротше кажучи, вона поволі перетворювалась на бездумне створіння, та якщо говорити справедливо – в недолюдину; істоту, що носить тільки людську подобу.