Читати книгу - "Амулет стихій , Анна Стоун"

15.1

Бажання Лери не справдилося — він не забув про амулет. З розмови вона дізналася багато нового. Виявляється, Андрій не гаяв часу і знайшов приблизне місцезнаходження наступного каменю. Він мав бути десь у селищі.

— Селище велике, у тебе просто не вистачить часу його обшукати за такі короткі канікули! До того ж невідомо, як він взагалі виглядає! — у цьому Лера мала рацію, на пошуки могли піти місяці.

— Я взагалі думав, що вдвох його знайти буде легше! Тож тебе й покликав!

Андрій поклав собі ще кусок торта і мовчки почав їсти. Він добре розумів, що пошуки такого стародавнього артефакту будуть складними, але, наскільки саме, не уявляв.

Почувши кроки, дівчинка та хлопчик разом замовкли. Поки Оксана Златарева робила каву, вони мовчки пили свій чай.

— Андрій. Ти собі купив собаку чи брату? Чого я тебе жодної години з ним не бачила? Нам вистачало і Жулі.

Лера здивовано підняла очі, Андрій пирхнув.

— Я ж не винний, що Джеккі мене вирішив зрадити та поселитися у спальні Паші. Через тиждень поїду у школу, заберу. Не хвилюйся.

— Як справи у школі? — жінка все ж таки вирішила змінити тему, та повернулася до Лери.

— Добре!

— Андрій розповідав, що ти там майже відмінниця! Молодець!

Лера відчула, що щоки у неї починають червоніти. Їй було приємно. Поставивши ще кілька запитань, мама Андрія пішла, залишивши їх удвох.

— Думаю, мені час іти! — подивившись на годинник, сказала Лера.

Темніти зимою починало рано. Вже о пів на четверту було хоч око виколи.

Білий сніг красиво блищав у променях заходу сонця. Піднімаючись сходами на міст, Лера весь час думала про чарівну книгу. Чомусь останнім часом вона зовсім перестала її слухатись.

Думки повністю заповнили голову, і вона йшла та йшла, милуючись заходом сонця.

Навколо було так гарно, що Лера не могла відвести погляду. Чи небо так її зацікавило, чи просто замріялася, але вона забула, де йде. Під ногами хрумтів сніг. Несподівано настала тиша.

«На вокзалі, мабуть, тепло. — подумала Лера, зробивши ще кілька кроків. Потім прийшла інша думка. — А чого це він не там, де треба?»

Зупинившись, дівчинка розгублено глипнула. Чомусь тепер будівля вокзалу була трохи позаду. Кинувши погляд униз, Лера ледь не заверещала. Міст давно закінчився, і тепер під її ногами була порожнеча.

Майже не дихаючи, вона повільно підвела голову. На висоті її очей висіло щось, та світилося. Як тільки предмет опинився в її долоні, “ґрунт” під ногами зник, і, закричавши, дівчинка почала падати.

Вона розуміла, що, впавши з такої висоти, точно розіб'ється. Лера навіть кілька разів змахнула руками, інстинктивно намагаючись загальмувати падіння. Але натомість сталося те, що викликало в неї новий напад паніки. Руки звело судомою, і за частки секунд вони перетворилися на великі білі крила. Це загальмувало її падіння.

Вже на землі дівчинка, послизнувшись, звалилася на лід. Хотілося плакати ридма. Їй здавалося, що на ній не залишилося жодного живого місця, та ще й ці крила… Побачивши двірника, що поспішав з будівлі вокзалу, Лера запанікувала не менше, ніж на висоті двоповерхового будинку. Не можна, щоб хтось побачив її руки, а точніше те, на що вони перетворилися.

— З вами все добре? — почувся старечий чоловічий голос.

— Так. Все добре. Я просто впала. — поки вона кидала нервові погляди на всі боки, руки знову набули свого первісного вигляду. — Нічого страшного.

Чоловік недовірливо глянув на неї, а потім поспішив по своїх справах. Опинившись на самоті, Лера раптом згадала про предмет, якого вона торкалася перед тим, як впала. Розгрібаючи сніг навколо себе, дівчинка ледь не закопала його глибше. Вона вже шкодувала, що не взяла чарівну паличку.

За кілька хвилин пошуки увінчалися успіхом. Тим предметом виявилося маленьке кришталеве серце на тоненькому золотому ланцюжку. Все, що вони з Андрієм знаходили раніше, було точно такої ж форми.

— Ось і повітря! — перевела подих Лера.

З настанням сутінків мороз посилився. Ледве тягнучи ноги нерозчищеною доріжкою, Лера зупинилася неподалік залізної хвіртки. За кілька годин, які вона провела в гостях, хвіртка трохи підмерзла і не хотіла відкриватися. Ну не лізти ж через паркан? Постоявши трохи, дівчинка знову потягла ручку на себе. На цей раз залізні двері ніби обдало окропом, вони почали відмерзати.

Усередині будинку горіло світло. Роззувавшись на ходу, Лера кинула пальто на вішалку і, спустошивши вміст кишень, побігла до своєї кімнати.

Насамперед вона кинулася до чарівної книги. На потрібній сторінці у неї лежала закладка. З минулого разу в ній нічого не змінилося. Хоча в самому нижньому кутку дуже дрібним почерком вивівся напис:

«Вітаю у клубі могутніх та проклятих!»

— І я маю так відразу зрозуміти, що це означає?! — обурилася Лера, відкинувши книгу убік.

Ноги та руки налилися свинцем,  було важко поворухнутися. Сівши на підлогу, дівчинка притулилася спиною до ліжка. Все можна було спихнути на сон чи галюцинації, якби не кришталева фігурка та кілька білих пір'їнок. Примружившись, Лера подивилася на свої руки. Це було вже занадто, навіть для неї.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍