Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

звільнили кілька сіл у сподіванні заблокувати чи хоча б затримати оточення Донбасу.

— Чого ви потребуєте? Чого бракує? — запитав Зеленський офіцерів, запропонувавши їм назвати конкретні типи зброї, калібри боєприпасів.

Він не давав порад із тактики ведення бою, розповів міністр оборони Олексій Резніков, який брав участь у нараді.

— Президент не вчить їх воювати, адже він цивільний, — казав мені Резніков. — Просто дає їм відчуття свободи й підтримки.

Озброєний нотатками з наради, Зеленський частину дня присвячував тому, щоб задовольнити запити командирів.

— Він починає телефонувати президентам, прем’єр-міністрам різних країн і казати: «Дозвольте мені позичити те, що нам потрібно. Просто позичити. Я поверну», — розповідав Резніков. — Ніщо його не стримує, ніякі протоколи, ніякі правила поведінки чи ввічливості. Він націлений на досягнення результату.

Того дня Зеленський мав телефонну розмову з прем’єр-міністром Нідерландів Марком Рютте[272], якого українці на той час вважали проблемним партнером, адже для збільшення поставок зброї на нього доводилося додатково тиснути. Зеленський також поспілкувався з президенткою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн, яка щойно повернулася з подорожі до Бучі та спонукала ЄС всіляко підтримувати українців. Окрім цих приватних розмов, президент приділив час написанню промови в ситуативній кімнаті.

— Люди дуже часто цікавляться, хто автор промов Зеленського, — казала мені його радниця з питань комунікації Дарія Зарівна. — Головний — він сам. Працює над кожним рядком.

Виступи Зеленського збирали оплески та обіцянки підтримки — але результати його розчаровували. Нерішучість союзників викликала гнів.

— Несправедливо, що Україна і досі змушена просити про те, що в партнерів роками зберігається десь там на складах[273], — зазначив у щоденному відеозверненні президент, який аж кипів від злості після ранкового обговорення ситуації з генералами.

Кілька годин — і вже щонайменше шість запланованих зустрічей — по тому Зеленський запросив мене до себе в кабінет поговорити.

Помічники попередили, що графік президента непередбачуваний. Настрій останнім часом — теж. Вечір без чергової халепи випадав рідко, і Зеленського могли будь-якої миті відірвати від справ заради розв’язання проблеми. Я пройшов через охорону; у резиденції було безлюдно й трохи моторошно. Єдиним джерелом світла в головному коридорі виявилася настільна лампа, що стояла на підлозі та кидала тьмяний відблиск на картини на стінах. Картини мали такий життєрадісний вигляд — яскраві реліквії з раннього етапу життя адміністрації, недоречні тепер у цьому забарикадованому мороці, над мішками з піском, за якими у разі облоги могли укритися солдати.

На четвертому поверсі біля кабінетів я поставив сумку на стрічку рентгенівського апарату, і тут голос із рації одного з солдатів повідомив, що президент підіймається. Усі відступили, щоб дати дорогу; із ліфта з’явився в супроводі охоронця Зеленський, він сміявся над чимось на екрані свого телефону. Підняв голову, витер очі, трохи здивований натовпом. Наша строката групка чекала на сходовому майданчику: працівники адміністрації, солдати, старші помічники. Було цікаво спостерігати, як вони стояли струнко — не боялися, але напружувалися, злегка остерігалися його погляду.

Оточення президента не завжди так поводилося. Раніше товариші та члени адміністрації називали його шкільним ім’ям — Володя — та залишалися сидіти, коли він заходив до кімнати. Та тепер перейшли на офіційну форму звертання — на ім’я і по батькові, Володимир Олександрович, або за титулом, «пане президенте». Ця зміна нагадала мені слова, що я почув від нього три роки тому під час передвиборчої кампанії, за кілька місяців до обрання:

— Найстрашніше — втратити своїх людей. Тих, хто не дає відірватися від землі, хто каже, коли ти хибиш.

Незрозуміло, чи хтось з оточення Зеленського нині відігравав цю роль. Дружина досі переховувалася, батьки — також. Жодного з друзів дитинства поруч не було. Жодна людина в бункері не грала разом із Зеленським у КВК. Навіть брати Шефіри, наставники та повірники протягом усього його дорослого життя та майже усієї президентської каденції, з початком вторгнення випали з поля зору. Люди, що залишилися — як-от Єрмак, Резніков, Сибіга, — були не з тих, хто сумніватиметься у відчуттях президента чи йому суперечитиме. Зеленський не був їхнім приятелем. Він був босом, і це відчувалося з того, як згустилася з його появою атмосфера.

Вимоги війни, необхідність президентові жити в ізоляції від усіх, крім найнеобхіднішого персоналу, пришвидшили процес, що розпочався задовго до того — поступове усунення радників, які пробували сперечатися з інтуїцією Зеленського, наводити дані чи аргументи, здатні змінити його думку. Впевненість президента зростала разом зі звуженням кола людей поруч, і тепер, під час нашої розмови на другому місяці вторгнення, Зеленський, обмірковуючи відповідь, уже не шукав поглядом своїх радників. Він знав, що хоче сказати, і поруч не було нікого, хто міг би йому заперечити.

* * *

Нам виділили для бесіди ту саму кімнату, де я інтерв’ював попередніх лідерів України: десять років тому — Януковича, а після революції 2014 року — Порошенка. Ми навіть сиділи за тим самим столом, хіба що позолота на ньому з роками полущилася. Восени 2019 року, коли я вперше зустрівся із Зеленським у цих кімнатах, він назвав їх фортецею, із якої хоче втекти. Лише рік тому відірваний від свого акторського життя, Зеленський, виливаючи тоді свою огиду до політики словами: «Я не довіряю геть нікому», — мав такий вразливий, такий зранений вигляд… Нині ж, коли президент був вразливий по-справжньому, коли життя залежало від одного влучного удару російської ракети, за один крок від смерті, він випромінював нездоланність, ніби війна наростила йому якусь затяту броню, що її не проб’є жодна зброя у світі. Якщо це була акторська гра, то переконлива до найменших дрібниць: улаштувавшись навпроти мене, він навіть нагадував монарха на спадковому троні. Присутність усіх цих помічників, усіх цих охоронців більше його не бентежила. Зеленський не бачив необхідності тримати іронічну дистанцію між собою та символами влади навколо. Тепер це була його роль. Він у неї вжився. На прохання президента асистентка принесла газованої води, а він пожартував із приводу того, що лише склянку, а не цілу пляшку.

— Бачте, — звернувся до мене, — ось так тут економлять.

Помічники видихнули, наче цей дотеп свідчив про гарний настрій боса.

— Отже, — він поклав долоню на стіл, — спілкуємося російською чи українською?

Запитання було дражливе. Моє володіння українською далеке від вільного. Раніше ми завжди розмовляли російською, і вибір цього разу був симптомом війни. Мова загарбника швидко ставала табу. Більшу частину свого життя Зеленський мав з українською мовою труднощі. Вона не була для нього рідною, і, намагаючись її вивчити, він нерідко конфузився під час передвиборчої кампанії. Нині ж настільки звик до державної, що