Читати книгу - "Пісня Соломона"

— Справді? Моя тітка туди переїхала. До Флінта. Знаєте таке місто?

— Так, я знаю Флінт.

Дояреві ноги гуділи, сильніше в кісточках, ніж у п’ятках. Не наважувався випростати ноги, бо тоді ще гірше гудітимуть.

— А що це за місто, отой Флінт?

— Діра дірою. Нема чого туди рипатися.

— Так я й гадав. Назва гарна, але цього я сподівався.

Сідаючи в авто, Дояр помітив картонну пачку з шістьма пляшками кока-коли на задньому сидінні, а тепер тільки про неї й думав.

— Чи не можна було б купити у вас пляшку кока-коли? Мене мучить спрага.

— Та вона ж тепла, — відповів чоловік.

— То нічого, аби мокра була.

— Пригощайтеся.

Дояр обернувся й витяг пляшку з пачки.

— Маєте відкривач?

Чоловік взяв пляшку, підважив зубами металеву затичку й повільно розкоркував. Хлинула піна, залила йому бороду й груди.

— Гаряча, — засміявся він і витерся синьо-білою хусточкою.

Дояр миттю ковтнув усе, що було в пляшці, разом з піною.

— Не бажаєте ще одну?

Дояр бажав, але відмовився. Попросив тільки сигарету.

— Я не курю, — сказав водій.

— Ох, — зітхнув Дояр. Намагався стримати відрижку. Не вдалося.

— Автобусна станція зразу за поворотом. Легко туди доберетеся.

Вони доїхали майже до самого Данвілла.

— Дуже, дуже вам дякую. — Дояр відчинив двері. — Скільки з мене буде? За кока-колу, за всю решту.

Чоловік усміхався, але не так, як раніше.

— Я звуся Гарнетт. Фред Ґарнетт. Небагато заробляю, але час від часу можу собі дозволити пригостити когось кока-колою й підвезти його.

— Пробачте, я не хотів...

Але Фред Ґарнетт уже простяг руку й зачинив двері. Рушаючи, хитав головою.

Дояр мало не плакав, так йому боліли ноги, але якось дошкутильгав до вагона-ресторану чи то пак автобусної станції. Замість касира, що взяв на схов валізу, там була жінка. У довгій розмові з нею з’ясувалося: касира тут нема, валізи теж немає, знати не знаю, чи забрав її темношкірий хлопець, чи ні. І взагалі, тут немає камери схову. Вибачте, але з таким питанням належить звернутися до начальника станції. Чим я можу вам допомогти?

— Гамбургерами, — відповів Дояр. — Дайте мені кілька гамбургерів і чашку кави.

— Будь ласка. Скільки?

— Шість, — сказав він.

Уже на четвертому гамбургері шлунок засудомило, а Дояр скорчився з болю, який не вгавав всю дорогу до Роанока. Перед від’їздом він зателефонував преподобному Куперу. Місіс Купер сказала, що чоловік досі на товарній станції та його ще можна застати, якщо поспішити. Дояр подякував їй і повісив слухавку. Доплентався до товарної станції, що була поряд з автобусною, увійшов у браму та спитав першого-ліпшого, чи є ще тут преподобний Купер.

— Куп? — перепитав чоловік. — Він, здається, пішов до автобусної станції. Он туди. Бачите?

Дояр пошкандибав по жорстві й шпалах до автостанції. Там нікого не було, лише якийсь старий тягнув велику дерев’яну пачку.

— Перепрошую, — озвався Дояр. — Чи не бачили ви препо... Купа?

— Тільки що пішов звідси. Якщо підбіжите, то доженете його, — відповів старий і витер піт з лоба.

Уявивши біг на своїх зболених ногах, Дояр пробурмотів:

— Що ж, зайду до нього іншим разом.

Й обернувся, щоб піти.

— Послухайте, — сказав старий, — Якщо ви не побіжите за ним, то чи не поможете мені з отою бідою?

Показав пальцем на велику пачку. Надто втомлений, щоб відмовлятись чи щось пояснювати, Дояр кивнув. Удвох насопілися й накректалися, поки двигнули її на візок. Тепер цей вантаж можна було відкотити до вагової платформи. Засапавшись, Дояр важко сів на пачку. Ледве здобувся кивнути головою на слова подяки.

Тепер він був змучений. Страшенно змучений. Не хотів бачити преподобного Купера і його спраглих успіху друзів. Тим більше не хотів щось пояснювати й розтлумачувати Гітарі чи батькові саме тепер. Доплівся до автостанції та спитав, коли відходить найближчий автобус на південь. Конче південь. І конче Віргінія. Тепер Дояр був певен, що знає спосіб довідатися, що сталось із золотом.

Напханий гамбургерами, потерпаючи від болю в ногах і від корчів у шлунку, — одне добре, що хоч зручно всівшись, — Дояр не відчував болю розчарування, що спіткало його в печері. В автобусі він перебув кілька годин нелегкого сну. Просинався й напівспав, куняв, прокидався знову, а на проміжній довгій зупинці влив у себе порцію горохового супу. Там-таки він зайшов до крамниці й купив собі знадоби для гоління й інші туалетні причандали замість залишених у преподобного Купера. Вирішив, що там на місці, у Віргінії, полагодить туфлю (наразі склеєну жувальною Гумкою), дасть лад костюму й купить нову сорочку.

На трасі мотор автобуса стиха гарчав, ніби ваймарці. Дояр здригнувся. Як і тоді, коли Серс, сидячи в «останній кімнаті», дивилася на собак і міркувала, чи переживе їх. Та пси ненастанно плодяться, їх понад тридцять.

Далекі пагорби за вікном автобуса — це вже не краєвид, не декорації. Це місце дії, де ризикуєш розсолопити тридцятидоларові туфлі. Понад усе на світі Дояр прагнув, щоб на тому місці були вони — поскладані рядами мішечки, щоб випиналися, як набиті голуб’ячі вола, до його рук. Раніше він гадав, що прагне цього в ім’я джорджійських персиків старого Мейкона Деда, в ім’я Серс і її золотооких псів, а особливо в ім’я преподобного Купера і його давніх друзів. Ще їм пушок під носом не засіявся, а вже почали вмирати, побачивши, що сталося з чорношкірим чоловіком, хоча й подібним до них — «неграмотним і бідним як церковна миша», але який все-таки чогось домігся. Раніше Дояр гадав, що прагне цього в ім’я Гітари. Прагне стерти з приятелевого обличчя вираз, який був під час їхньої останньої зустрічі, вираз недовіри: «я-знаю-що-ти-хо-чеш-обвести-мене-круг-пальця».

Не знайшовши золота, Дояр тепер збагнув, що всі ці красиві виправдання пожадливости — не що інше, як пусті слова. Насправді ця пожадливість була самодостатня: просто запопасти й заволодіти. Задурно. Сидячи на автобусній станції, давлячись гамбургерами, він осягнув, що означає повернутися додому: признатися в поразці й опинитися в клітці. З цієї миті Дояреві засвітало в голові.

Серс сказала, що Мейкон і Сінґ сіли у фургон у Вірґінії, звідки були родом. Сказала також, що Мейконове тіло відкрила вода першої ж зливи і Батлери чи хтось інший занесли його до печери — літньої ночі. Літньої ночі. І то було тіло, не кості, адже ж розпізнали,