Читати книгу - "Пісня Соломона"

що небіжчик — негр. А Пілат запевняла, що взимку в печері були тільки кості. Твердила, що відвідала Серс і побувала в печері за чотири роки, коли засніжило, й забрала кості білої людини. Чому не побачила останків свого батька? Адже там мали бути два скелети. Невже оминула один і забрала другий? Безперечно, Серс розповіла їй те саме, що й мені, і Мейконові останки таки лежали в печері. Чи призналася Пілат старенькій, що разом з братом убила людину? Либонь, ні, бо Серс про це й словом не згадала. Пілат запевняла, що забрала кості білого чоловіка й навіть не торкнулася золота. Збрехала. Не сказала про другий кістяк, бо тоді, коли вона забралась у печеру, його там не було. Не була вона в печері за чотири роки після вбивства. А якщо й була, то прийшла туди вже вдруге. Прийшла ще перед тим, як до печери принесли труп знайденого негра. Це правда, що Пілат взяла кості, я сам їх бачив на столі у в’язниці. Але це було не все, що вона взяла. Пілат забрала золото й повезла до Віргінії. Мабуть, хтось у Віргінії щось про це знає.

Дояр вирушив слідами Пілат.

Розділ XI

Ці жінки ходили з порожніми руками. Не носили ні гаманців, ні сумочок, ні торбинок, ні ключів, ні паперових мішечків, ні гребінців, ані носовичків. Нічогісінько. Досі за все своє життя Дояр ніколи не бачив, щоб на вулиці жінка йшла без сумочки чи то підвішеної на ремінці через плече, чи то вкладеної під пахву, чи то стиснутої в пальцях. Тут жінки ходили так, ніби їм справді треба кудись іти, але в руках не мали нічого. Вже по цьому можна було пізнати, що він опинився у глушині штату Віргінія, у краях, назву котрих дорожні таблиці подавали як Блу-Маунтин — Блакитні гори. Данвілл з його вагоном-рестораном, чи то пак автобусною станцією та з поштою на головній вулиці видавався кипучим мегаполісом проти цього безіменного поселення, такого малого, що тут ні одна цеглина не лягла на мур за кошт держави чи приватних підприємців. У Роаноку, Пітерсберґу, Калпепері довелося розпитувати про місто Шарлемань. Ніхто не знав такого. «Це, мабуть, десь на побережжі», — казали одні. «Це містечко в долині поміж гір», — казали інші. Кінець кінцем Дояр подався до філії Американської автомобільної асоціації. Там за якусь хвилину з’ясували, як зветься ця місцина. Шалімар. «Як туди добратись?» — «Звичайно, не пішки, бо то далеченько». — «Чи ходять туди автобуси? А поїзди?» — «Не ходять. Тобто ходять, але не до самого Шалімара. Є один автобус, але він іде до...»

З того всього Дояр купив у якогось молодика авто. Дав сімдесят п’ять доларів, хоч варте було не більш як п’ятдесят. Зіпсувалося одразу ж, навіть до заправки не вдалося доїхати. А коли цю тарадайку дотягли на буксирі до ремонтників, треба було викласти сто тридцять два долари на клиновий пас до вентилятора, гальмівні тяги, мастильний фільтр, бензиновий фільтр, дві шини й новенький картер. Ось цього картера не треба було купувати, але купив. Запізно автослюсар сказав, що тут вистачило б поміняти прокладку. Солоні ціни. Дояр розраховувався з важким серцем. Не тільки тому, що переплачував. Не тільки тому, що мусив платити готівкою через того власника майстерні, котрий дивився на кредитну картку «Стандард Ойл» як на якусь фальшивку. У першу чергу тому, що вже звиклося до дешевизни на Півдні: дві пари шкарпеток — чверть долара, нові підметки на туфлях — тридцять центів, нова сорочка — один долар дев’яносто вісім центів. А поголитися й постригтися тут можна — і нехай це знають обидва Томмі-перукарі — за п’ятдесят центів.

Купивши цей старий автомобіль, Дояр злинув духом. Мандрівка стала подобатися: чужі люди допоможуть тобі й підкажуть, що робити. А які привітні, які щедрі (може, не маєте де переночувати? може, хочете дізнатися, де тут гарно попоїсти?). Так, недарма йде слава про гостинність південців. Цікаво, чому чорношкірі покидають Південь? Куди тільки зайдеш — жодного білого лиця. А що вже тутешні негри — навіть не уявиш приємніших, великодушніших і достойніших людей, ніж вони. Ставляться до Дояра так, як на те заслужив. І милі вони не задля пошани до батька, що лишився вдома, не задля пам’яті про діда, як ото було в Данвіллі. Тепер, сидячи за кермом, Дояр почувався набагато краще. Тепер він був сам собі пан. Робив, що заманулося. Спинявся й пив холодне пиво, коли був спраглий. Навіть у цій сімдесятип’ятидоларовій розвалюсі виразно відчував свою міць.

Тут треба було уважно придивлятися до знаків і дорожніх таблиць, бо Шалімар не був позначений на карті фірми «Тексако», а чиновник у філії Американської автомобільної асоціації не міг дати нечленові докладний опис дороги. Дав хіба що карту й вділив кілька загальних вказівок. Хоч Дояр і пантрував дорожніх знаків, а все-таки не дізнався б, що вже приїхав, що вже на місці, якби не клиновий пас, який ввірвався акурат перед Соломоновою крамницею, у самому середмісті, осерді Шалімара, що в штаті Віргінія.

Дояр рушив до крамниці. Кивнув чотирьом чоловікам, що сиділи надворі на ґанку, обійшов зграйку білих курей, що крутилися під ногами. Всередині були ще три чоловіки. Четвертий — крамар за прилавком, мабуть, сам Соломон. Дояр ввічливо попросив дати пляшку холодного пива.

— У неділю пивом не торгуємо, — відповів крамар — мулат з рудим, уже посивілим волоссям.

— О, я й забув, що сьогодні за день, — усміхнувся Дояр. — То дайте шипучку. Содову. Маєте лід?

— Є вишнева шипучка. Годиться?

— Дуже добре. Годиться.

Рудий підійшов до кута кімнати й відчинив дверцята допотопного холодильника. За довгі роки підлогу вижолобили й вичовгали ноги відвідувачів. На полиці було небагато консервів, зате не бракувало мішечків, баночок і пачок з продуктами, що псуються — скоро чи не дуже скоро. Хазяїн видобув із холодильника пляшку з чимось червоним, витер її об фартух і подав Дояреві.

— П’ять центів, якщо вип’єте тут. Сім центів, якщо візьмете з собою.

— Вип’ю тут.

— Ви тільки-но приїхали сюди?

— Так. Поламалася машина. Чи є тут поблизу майстерня?

— Нема. Взагалі-то є, але це кілометрів вісім звідси.

— Вісім кілометрів?

— Еге ж. А що там зіпсувалося? Може, хтось із нас полагодив би. Ви куди їдете?

— До Шалімара.

— То ви приїхали.

— Як? Це Шалімар?

— Так, Шалімар.

Крамар