Читати книгу - "Морфій"

для мене були не в новину, але так сильно я не діставав ніколи, ні до того, ні після.

Але навіть коли мати мене била і коли я завивав, то завивав я радше від страху перед тим потворним лицем, ніж від болю. А від болю вив мій батько, і вив тихо або, радше, бажаючи завити, тихо зойкав своїм новим, страшним голосом, свистів, харчав до неї: «Schlag ihn nicht, hör sofort auf ihn zu schlagen, schlag ihn nicht!»[102], бо знав, знав, що вона мене не любить, що любить лише його самого, не любить плід свого лона, бо любить лише те, що наповнює те лоно, а не те, що з лона виходить.

А потім я порожньої ночі лежав сам, мій зад пекло, я намагався їх не чути, а в темряві бачив те його страшне, нелюдське вже-не-лице, опухле не-лице, синце-лице, рано-лице, дірко-лице, на ньому вузька риска страшних вуст і чорні нитки хірургічних швів.

Я чув, як вони розмовляли вночі, в їхніх голосах був гнів, новий гнів, дивний гнів.

Наступного дня я не пішов до школи. Ніхто мене туди не вирядив, то я й не пішов. Коли мама вийшла, я прослизнув до спальні батька, не так уже й набагато старшого від мене, притулився до його худих плечей. Прошепотів: «Ich liebe dich, Vati…»[103]

І ним струснули німі судоми, він добру хвилю так сіпався, ніби від конвульсій, але не повернувся до мене, не торкнувся мене. Я вийшов. І три місяці не заходив до кімнати, у якій лежав мій батько. Лише слухав його свист, харчання й зойки.

А через три місяці ти знову побачив його, Костоньку, пам’ятаєш, ти знову його побачив. У неділю. Падав перший сніг, танув на ще теплій бруківці.

Він стояв у мундирі при виході, хвилювався.

Ти вийшов із кімнати у своїй картатій піжамі.

— Der Kaiser hat abgedankt[104], — сказала твоя матінка, худа, наче крижана бурулька, її сукня була зашнурована по саму шию. Вона більше не кохала Бальдура.

І що з того, що кайзер відрікся? Батько оперезав брудний уланський вафенрок поясом і застебнув пряжку. Пояс звичайний, солдатський, на ньому — дерев’яна кобура у шкіряній кобурі, з неї виступає кругле руків’я пістолета. Я дуже хотів побачити той пістолет. Побіч нього, на прихваті, висів багнет, а я хотів запитати: «Vater, wo ist dein Degen?»[105]

Лице його було обв’язане бинтами, на тих бинтах аптечна ґумка тримала окуляри в дротяній оправі, бо ці окуляри він більше не міг зачепити за вуха.

Він надягнув шапку.

— Hau ab, — сказала матінка.

— Ich will mich nur verabschieden, — просвистів батько з-під бинтувань.

— Na dann verabschiede dich, und dann raus.[106]

Він хотів підійти до мене, пригорнути, я боявся його, але хотів тих його обіймів. Вона заступила мені дорогу.

— Sage deine Abschiedsworte und dann verpiss dich, aber sofort[107], — буркнула.

Він дивився на мене, хоча з-поза скелець та з-поміж бинтів його очей не було видно.

— Leb wohl, mein Söhnchen. Auf Wiedersehen[108], — прошепотів мені.

Він боявся її, боявся навіть її проминути, щоб обійняти мене. На вафенроку в нього був Eiserne Kreuz Erste Klasse und Verwundeteabzeichen[109], клейноди мужності, а він боявся її проминути, щоб обійняти свого єдиного сина.

Він вийшов, не обійнявши мене.

А ти зостався, Костоньку, зостався з нею в тій порожній квартирі, зараз іще порожнішій, аніж раніше. Через кілька місяців ви були вже у Варшаві, зникла золото-брунатна світлина зі справжнім обличчям твого батька, зникли всі згадки про нього, з ванної зникли його бритва, пензлик для гоління та крем марки «Трюфітт & Гілл», безсоромно англійський під час війни з англійцями, але ти ж і сам знаєш, що кожен німець тих часів хотів би бути англійцем, навіть якщо не хоче в тому зізнатися, то все одно мріє про англійство, тікає в англійство, англійство вдає, і все, чим він може стати, то лише марна копія, він стає віце-англійцем, не більше. Німецькість — то центральноєвропейська, континентальна, хтонічна туга за атлантичним англійством, проте їй бракує місця, щоб набути англійського розмаху. Немає океанського подиху, а тому її шаленства завжди матимуть під собою відчуття провини. Німецька ненависть до слов’янства чи єврейства завжди розпочинається в почутті провини, маскує невтолиму ненависть до самих себе: англійці морять бурів у концентраційних таборах без жодних сторонніх думок, але не тому, що не визнають за ними людськості: за ними не визнають англійськості. Пруссак ненавидить поляків, тому що знає: він і сам є поверхнево знімчуреним слов’янином. Австріяк ненавидить чехів, бо сам є не більшим, аніж підфарбованим німецькістю чехом.

І все те, вся та німецька самоненависть почала розквітати десь тоді, коли твій батько втратив обличчя. Хоча це, може, почалося ще раніше, так, мабуть раніше: гунська мова Вільгельма, котрий зараз, коли ти проживаєш своє життя, Костику, мешкає в маленькому будинку в Голландії, маленькому як для цісаря. Ходить собі голландським садом такий, яким був завжди: дурний, пихатий, шляхетний, меланхолійний, у смугастому костюмі та сорочці з незаламаним комірцем. Жалюгідний, розбитий монарх, ніби з оперети.

Або, радше, те почалося ще раніше, посеред бородатих чоловіків, котрі зібрались у Версалі, поміж мундирів гранатових та білих, поміж кірас та піднесених догори лез кірасирських палашів, коли проголошено було повстання і німецькість водномить втратила свою форму, тому що раніше вона реалізувалася в потягах до возз’єднання, така була її природна динаміка, а потім — ким мав бути німець тепер.

Німець мав знайти собі нову форму буття німцем, він знайшов її в Англії. Кожен німецький шляхтич був кепською копією шляхтича англійського, від англійців цісар Вільгельм навчився того, що привело голову Ефіка, першого коханця твоєї матері, з Ґляйвіц під пекінський брук. Пам’ятаєш? Не пам’ятаєш, а йому голову зрубало лезо широкого китайського дворучного меча дадао, та ти все одно не пам’ятаєш, Костоньку.

Знаєш, що тоді з ним діялося, з твоїм батьком?

Ти його потім уявляв таким, яким бачив на світлинах. Баварські вовняні гетри та короткі штанці, пір’я на капелюху, смішне, чи смішне? Трохи; а проте ордени, перехрещені пищалі з едельвейсом замість черепа — значок Оберлянду.

Ти уявляв його собі вже у Варшаві, читаючи в газетах про битви на Шльонську, і ти уявляв собі батька-Бальдура таємно від мами, бо тобі не можна було його собі уявляти. А проте уявляв: як з пістолетом у руці він веде атаку на шеренгу польських бійців. Ти