Читати книгу - "Морфій"

Ти уявляв його собі з лицем, захованим у тіні кантування широкого шолома, з невидним лицем, як зникають хрести мужності та відваги на його грудях і з’являється червона пляма влучної кулі, твій батько падає спершу на коліна, а на його грудях виникають нові сліди від влучання з кулемета, і твій батько падає обличчям у мокрий ґрунт, зараз двадцять третє травня 1919 року, то лихе село Лихиня, неподалік окоп, а в окопі — ритм: шолом багнет шолом лезо при широкому кантуванні шолома приклад зброї на землі чекають на свисток ти бачив на фото пласкі шоломи англійські глибокі шоломи наші гребенясті шоломи французькі і завжди ритм шолом багнет шолом а під Лихинею окоп плаский шолом багнет шолом чекають пригнуті пригорблені хребти округлі шолом багнет шолом свисток ритм ламається і висипають з окопу окалини голки багнетів багатопала долоня держави і країни і народу поляки і німці б’ються на вулицях поміж дерев’яних будинків та будинків із цегли б’ються багнетами прикладами саперками ножами й пістолетами і навкулачки і клятвами і сльозами і криками «Mutti!», «Мамо!» Так-от мудро тобі тоді все здавалося. А коли ти сам був на війні — там ніхто не кричав: «Мамо!»

Яка ж ти гарна, громадянська війно, без облудного відчуження між ворогами, між ворогами, що як брати. Чужі люди не повинні вбивати одне одного, вбивати одне одного повинні тільки близькі, тільки близькі вбиватимуть чуло, жорстокість — то свого роду чуйність, жорстокість вельми людська, тільки тварини вбивають так, щоб болю не було, жорстокість киями б’є ніби пестить на плацу розстріляють дітей білявих або чорнявих ніби обсипатимуть їх поцілунками.

Я люблю громадянські війни, Костику. Твоя сіра товаришка любить громадянські війни. Упиваюся громадянською війною куди більше, ніж такою, в якій одне одного вбивають чужі люди.

А твій батько лежить, притулившись щокою до чорної землі, неживий, він нікого не кличе.

Так ти собі уявляв дитиною.

А зараз тобі тридцять років, ти п’яний, ти задурманений і хтивий, ти з Саломеєю та Іґою, ти в «Адрії», і плаче кларнет, і він тут.

«Ganz leise kommt die Nacht»[110]. Співачка, альт, тверде «р», наслідує шведську вимову і низький голос Зари Леандер. Твій батько кланяється обом дамам. Вирує світло. Відрекомендовуєш.

— Es ist eine große Ehre, die Damen kennenzulernen[111], — свистить батько.

— Ich kann allem wiederstehen…[112] — співає твердий альт у новій веселій пісеньці.

— Танцюймо! — горлає п’яна Саломея і подає тобі руку Іґи. Подає тобі руку Іґи, пропонує тобі руку Іґи, й Іґа тобі безвольно піддається, чи то радше піддається їй.

Ти повинен танцювати, зараз ти повинен танцювати! Саломея нахиляється до твого батька.

— Herr Graf, ich weiß, dass es sich eigentlich nicht gehört, aber ich halte es nicht länger aus: darf ich Sie zum Tanz bitten?[113]

Ти спостерігаєш його вагання, за тією страшною маскою спотвореного обличчя, бо Саломея просить його до танцю так, ніби тієї маски немає, ніби вона бачить його попереднє, справжнє і вродливе лице, ніби запрошує його до ліжка.

Як же так, як же так може бути, що до мене звертається жінка, думає твій батько, бо знає про себе дещо дуже важливе, дещо, чого ти не знаєш.

Тоді, двадцять років тому, у Каттовіц, у кам’яниці за адресою Річард-Гольцерштрассе, 1, над німецьким «Кайзер Кафе», з котрого потім стане польська «Асторія», у квартирі на першому поверсі, сидить твій батько, він повернувся з війни, перемелений шрапнеллю.

А твоя матінка хоче його, хоче його знову, хоче його всього. Ти спиш, спиш, ніби мала тваринка, спиш, захований у норі ліжка, захований від поглядів світу, світ не знає про тебе.

А вони в спальні. Маю тобі дещо сказати, Катажино, каже Бальдур, але не словами, те кажуть його очі, коли Катажина Штрахвіц, у дівоцтві Віллеманн, розстібає ґудзики високої вікторіанської сукні. Маю тобі дещо сказати, Катажино.

Ти моє життя, Катажино, кажуть його очі та долоні, коли він допомагає сукні впасти з її плечей.

Я покинув задля тебе все, Катажино. Пішов усьому наперекір, усе перекреслив, покинув одинадцятьох братів Штрахвіців, убитих сімсот років тому десь під Лєґніцою, і того єдиного, котрий вижив, нашого предка Воєслава з кабанячою головою на гербі, його я теж покинув. Покинув цісаря та його кінних лейб-гвардійців. Титули і сеньйорати. Blut und Ehre habe ich auch aufgegeben.[114]

Alles.

Усе.

А зараз я мушу дещо тобі сказати.

Твоя матінка не чула слів, якими до неї промовляли очі твого батька, Костоньку.

Я мушу дещо тобі сказати.

А ти з Іґою у слоу-фоксі. «Laß mich gehen»[115], співає вокалістка черговий приспів Зари Леандер. «Laß mich gehen». Саломея тягне твого батька на паркет, Костоньку, а він іде, геть безвольний, одурманений, іде, волочить довгі худі ноги, іде незграбно, ніби Саломея накинула той самий повідець, на якому його колись тримала твоя мати.

— Die Mutter ist in Warschau, Vater![116] — кричу через увесь паркет, Іґа мала би скривитися від німецької в моїх вустах, але не кривиться, не чує.

Моя матінка, котра не спить, Біла Вірлиця, у гранатовій сукенці та гранатовій куртці, срібний орел на лівому плечі, оперезана, маленька свастика на кишені на партійній відзнаці та трикутник відзнаки NS-Frauenschaft.

Звідки я знаю значення тих відзнак, чи я тільки їх вигадав, уявив собі, чи вони справді означають те, що мені здається? Що вона зараз робить, чи знає, що я знаю, що Vati у Варшаві?

Тому я кричу, перекрикую оркестр, і всім здається, що то веселі окрики доброї забави, адже є що святкувати, то ми й святкуємо, у здобутому ресторані німці танцюють із курвами, є музика, є шнапс, усе є. Тому я кричу. Мама у Варшаві.

Чи він чує, чи чує, що чує?

Чує.

Двадцять років тому на Річард-Гольцерштрассе, над «Кайзер Кафе», він допомагає зсунути сукню з плечей твоєї матінки, котрій тоді вже років п’ятдесят, але вона все ще вродлива, сухе тіло в тісній обгортці гладенької, пружної шкіри, тому він допомагає зсунути сукню з того тіла, а ти спиш сном тваринки.

Я мушу тобі дещо сказати, промовляють очі, заховані за шрамами, під котрими вже свіжі рубці, а не відкриті рани, мушу тобі дещо сказати, промовляють