Читати книгу - "Вибрані романи"

з якимсь науковим відкриттям...

— То й зроби таке відкриття, адже таланту тобі не бракує.

— Зроби таке відкриття... Зроби таке відкриття... Я зробив би його, Елено, якби міг покласти цю славу до твоїх ніг...

— А чому не до ніг Антонії?

— Не говорімо про неї!

— А, ось ти чого прийшов? Ти вистежив, що мого Абеля — і вона підкреслила мого — вдома не буде, щоби прийти з цим?

— Твій Абель... твій Абель... Дуже він любить і шанує тебе, твій Абель...

— Як? Ти ще й зрадник, донощик, наклепник?

— Твій Абель має інших моделей, крім тебе.

— Ну то й що? — вигукнула Елена, підхоплюючись на ноги. — Ну то й що, як він їх має? Це означає, що він уміє знайти їх! А ти й у цьому заздриш йому? Заздриш, що тобі доводиться задовольнятися... своєю Антонією? А що він знайшов собі іншу, то ти прийшов сюди, щоби теж знайти собі іншу? І прийшов, озброївшись цими плітками? Тобі не соромно, Хоакіне! Вимітайся, вимітайся звідси, бо мені гидко навіть дивитись на тебе.

— Ради Бога, Елено, ти мене вбиваєш... ти вбиваєш мене!

— Іди звідси геть, іди до церкви, заздрісник, лицемір! Іди додому, нехай твоя дружина тебе полікує, бо ти хворий.

— Елено, Елено, ти одна можеш вилікувати мене! Задумайся, Елено, перед тобою чоловік, якого ти можеш навіки втратити!

— І щоб урятувати тебе, я мушу втратити іншого, свого рідного?

— Ти його не втратиш, ти його уже втратила. Йому до тебе байдуже. Він неспроможний кохати тебе. Лише я кохаю тебе, кохаю всією своєю душею, таким коханням, про яке ти й мріяти не можеш.

Елена підвелася, пішла до дитини, розбудила її, взяла на руки й, повернувшись до Хоакіна, сказала йому:

— Іди геть! Це син Абеля, який жене тебе з цього дому. Забирайся!

Розділ вісімнадцятий

Хоакін був у препоганому гуморі. Він розлютився на себе за те, що оголив душу перед Еленою, давши їй привід брутально вигнати себе з дому, з чого він ясно побачив, що вона його зневажає. Але він опанував себе й пішов шукати розради та заспокоєння у своєї дружини й доньки. Проте його домашнє життя тепер затьмарилося ще більше, настрій у нього геть зіпсувався.

Він мав тоді домашню служницю, яка щодня намагалася слухати Месу й проводила ті години, коли була вільна від служби, зачинившись у своїй кімнаті й палко молячись. Вона ходила з опущеними очима, втупивши їх у підлогу, й на все відповідала з великою лагідністю й трохи гугнявим голосом. Хоакіна дратувала її поведінка й він прискіпувався до неї з будь-якого приводу.

— Ви маєте слушність, сеньйоре, — мала звичку відповідати вона.

— Чому це я маю слушність? — вигукнув він одного разу, втративши терпець. — Ні, я не маю слушності!

— Гаразд, сеньйоре, не гнівайтеся, ви не маєте її.

— І це все?

— Я вас не розумію, сеньйоре.

— Чому ти мене не розумієш, хитрухо, лицемірко? Чому не захищаєшся? Чому мені не заперечуєш? Чому не бунтуєш?

— Щоб я бунтувала? Бог і Найсвятіша Діва захищають мене від цього, сеньйоре.

— То ти волієш визнавати свої помилки? — втрутилася до розмови Антонія.

— Ні-ні, вона їх не визнає. Вона наповнена гординею!

— Гординею — я, сеньйоре?

— Ось бачиш? Вона горда лицемірка, але не хоче цього визнавати. Вона вправляється на мені, моїм коштом, у смиренні й терпінні; вона використовує напади мого поганого гумору як волосяницю, щоб укріплювати себе в доблесті терпіння. Й усе це вона робить моїм коштом! Вона користується мною як інструментом, аби здобути собі заслугу перед небом! Це лицемірство!

Служниця плакала, читаючи крізь зуби молитву.

— Але якщо правда, Хоакіне, — сказала Антонія, — то вона й справді поводиться смиренно... Чому вона повинна бунтувати? Якби вона збунтувалася, то ти ще більше роздратувався б.

— Ні! Це підло використовувати слабкість ближнього як засіб випробування себе в доблесті. Вона повинна відповідати мені, повинна обурюватися, повинна бути особою... а не служницею...

— Тоді, Хоакіне, вона дратувала б тебе ще більше.

— Ні, мене найбільше дратують оці претензії на більшу досконалість.

— Ви помиляєтеся, сеньйоре, — сказала служниця, не відриваючи погляду від підлоги, — я не вважаю себе кращою, ніж будь-хто.

— Не вважаєш? А я вважаю! І той, хто не вважає себе кращим ні за кого, — брехун. Ти вважаєш себе найбільшою грішницею серед жінок? Ну ж бо, відповідай!

— Про такі речі не запитують, сеньйоре.

— Відповідай, бо кажуть, навіть святий Людовік Ґонзаґа вважав себе більшим грішником за всіх людей. Відповідай, ти віриш чи ні, що ти найбільша грішниця серед жінок?

— Гріхи інших мене не стосуються, сеньйоре.

— Ідіотка, більше, ніж ідіотка! Забирайся звідси!

— Нехай простить вам Бог, як я прощаю вам, сеньйоре.

— За що? Підійди-но ближче і скажи мені, за що? За що мені має простити Бог? Ну ж бо, скажи мені.

— Пробачте мені, сеньйоро, але я піду з цього дому.

— З цього ти повинна була б почати, — підсумував розмову Хоакін.

І потім, залишившись наодинці з дружиною, він сказав:

— Чи ця мертва кішка не стане всім розповідати, що я збожеволів? Може, я й справді збожеволів, Антонів? Скажи мені, збожеволів я чи ні?

— Заради Бога, Хоакіне, не говори так...

— Так-так, здається, я збожеволів... Замкни мене. Усе це мене знищить.

— Закінчуй ти з усім цим.

Розділ дев’ятнадцятий

Після цього він зосередив свої зусилля на дочці, на тому, щоби належно виростити й виховати її, уберегти від брудної моралі світу.

— А знаєш, — казав він дружині, — нам пощастило, що вона в нас одна, що ми не народили більше дітей.

— А ти не хотів би мати сина?

— Ні-ні, дочка це краще, її легше відгородити від непристойного світу. Крім того, якби ми мали двох, вони почали б заздрити одне одному.

— О, ні!

— О, так! Неможливо розподілити любов однаково між кількома. Те, що ти даєш одному, ти забираєш в іншого. Кожне просить усе для себе й тільки для себе. Ні-ні, я не хотів би бачити себе в ролі Бога...

— І в чому полягає ця роль?

— У тому, що Віл має стількох дітей.