Читати книгу - "Джозеф Антон"

того, що вони відчувають одне до одного? Йому треба її лишень покликати. «Поклич мене, — писала вона, — і я приїду».

За її словами, вона вивчала літературу у Делійському коледжі леді Шрі-Рам. Тут йому спало на думку, що його приятелька Марія, письменниця зі штату Ґоа, також там училася, тож він зателефонував їй і запитав, чи вона, бува, не чула такого імени. «Наліні, — сказала вона сумно, — звісно, знаю. Моя найкраща студентка, проте геть неврівноважена». Виявилося, він мав слушність: у сім’ї Ніліні не визнавали її хворою й не збиралася її лікувати. «Навіть не знаю, що робити», — сказала Марія.

Відтак зміст листів змінився. Я приїжджаю, писала вона. Я приїжджаю до Англії й житиму з тобою. В Делі вона зустрілася з англійкою свого віку, яка запросила її в гості до батьків-пенсіонерів десь у графстві Суррей. Ось вона вже купила квиток. Вилітає завтра, тоді сьогодні. Нарешті прибула. Кілька днів потому несподівано з’явилася в лондонській агенції й увірвалася до офісу Ґіллона Ейткена. Ґіллон опісля розповідав: «Ну, вона геть незвичайна, друже, й вишукано одягнена; сказала, що твоя приятелька, тож, певна річ, я запросив її увійти».

Їй одразу захотілося мати його адресу й номер телефону, бо вона йому дуже потрібна, він чекає на неї, її справа дуже нагальна, вона мусить негайно з ним здибатися. Того ж самого дня Ґіллон помітив, що з нею щось не теє. Він сказав Наліні, дуже делікатно, що повідомить його про її прибуття й передасть її контактний номер телефону, якщо вона залишить такий. І тут Наліні Мегта запропонувала йому секс. Ґіллон був ошелешений: «Дорогенька, таке не стається щодня в мене в офісі чи навіть удома». Він відхилив її пропозицію. Проте Наліні наполягала. Вони приберуть папери зі стола й вона віддасться йому просто тут, на письмовому столі, а він їй за це скаже його номер телефону й адресу. Ґіллон не поступався. Ні, справді, так не годиться, сказав він їй. І люб’язно попрохав її не роздягатися. Вона впала у відчай, на очі набігли сльози. Сказала, що вже не має грошей. Бо все витратила на дорогу до агенції з дому своєї приятельки, що в графстві Суррей. Якби він їй позичив, скажімо, фунтів сто, то вона повернула б свій борг якнайшвидше. Коли про це почув Енрю Вайлі, то зауважив: «Вона впорола дурницю, що попросила в Ґіллона гроші. Це стало її фатальним кроком». Тож Ґіллон піднявся на весь свій зріст і випровадив її з офісу.

Минуло кілька днів, може, й тиждень. І тут у будинку на Ермітаж-лейн у поліцейських до нього виникло запитання. Чи він знає, запитував Філ Пітт, а малося на увазі, чи мав він щось з міс Наліні Мегтою? Він розповів усе, що знав про неї. «А що? — запитав він. — З нею щось трапилося?» Так, трапилося. Вона зникла з дому стурбованих батьків своєї приятельки, яким безперестанку розповідала про інтимні стосунки із Салманом Рушді, в чиєму будинку вона збирається невдовзі жити. Коли вона і на третій день не повернулася додому, занепокоєні пенсіонери зателефонували до поліції. З огляду на ситуацію навколо містера Рушді, казали вони, й беручи до уваги легкість, з якою вона про нього розповідала, у них виникли побоювання, що хтось міг заподіяти їй шкоду. Минуло ще кілька днів, аж тут на Піккаділі-серкес її затримав поліцейський патруль, зі скуйовдженим волоссям, у сарі, яке вона одягла, коли покидала Суррей п’ять чи шість днів тому; всім, хто слухав її, розповідала, що вона «приятелька Салмана Рушді», що вони «кохають» одне одного, а вона прилетіла до Англії таки на його запросини й тепер житиме разом із ним.

Батьки її делійської знайомої не виявляли великого бажання забрати її до себе додому. Поліція також не мала жодних підстав для її затримання, бо вона не вчинила нічого протизаконного. Їй нікуди було подітися. Він зателефонував Марії, її колишній викладачці англійської мови: «Чи не могли б ви дати номер телефону її батьків?» І на щастя, вона змогла. Спочатку неохоче, заперечуючи будь-які розлади у здоров’ї доньки, батько Наліні містер Мегта все ж таки погодився прилетіти до Лондона й забрати її додому. Потім він одержав ще кілька листів, але незабаром усе припинилося. Сподівався, що це хороший знак. Може, вона потрохи одужує. Її величезна потреба бути коханою викликала всі ці галюцинації.

Також сподівався, що тепер вона не обділена справжньою родинною любов’ю й опікою, тому зможе уникнути пастки, приготованої її розумом.

Тоді він навіть не підозрював, що до кінця року його власний розум приготує таку саму пастку вже для нього, і він також, спраглий любови, порине в обійми руйнівного самообману, неначе в обійми коханої жінки.

Йому снилися сни про виправдання й відновлення доброго імени. То були дуже детальні сни, в яких його кривдники й гадані вбивці приходили до нього з непокритою головою й осоромлено благали прощення. Він записував ті сни, і на кілька секунд йому ставало легше. Працював над своїм есеєм, що мав покласти край тривалій мовчанці, а ще над лекцією для Інституту сучасних мистецтв, і в ході цієї роботи його самооцінка власної спроможности пояснювати й переконувати людей невпинно зростала. «Ґардіан» помістила досить-таки ницу рекламу майбутньої статті Г’юґо Янґа: зображення перебинтованого пінгвіна, а поряд напис «А ЧИ ШКОДУЄ ПРО ЦЕ САЛМАН РУШДІ?» У своїй статті Г’юґо Янґ продовжував перекладати вину з нападників на предмет їхніх нападок, кажучи, що він мусить «угамуватися після того, що накоїв», і це викликало в нього ще більше завзяття у відстоюванні своєї позиції і в намаганні довести правильність такої позиції.

Наближалася перша річниця бредфордського книгоспалення. Соціологічне дослідження газети, в ході якого було опитано сто британських книгарень, показало, що 57 із них висловлювалися за публікацію «Сатанинських віршів» у м’якій обкладинці, 27 виступали проти, й 16 не мали якоїсь певної думки. Речник Бредфордської ради мечетей заявив: «Ми не можемо не звертати уваги на це питання. Для нашого майбутнього це питання надзвичайної ваги». Калім Сіддікі написав листа до «Ґардіан», кажучи, що «ми [мусульмани] мусимо підтримувати смертний вирок Рушді». Кілька днів потому Сіддікі поїхав до Тегерана, де мав приватну зустріч із наступником Хомейні — аятолою Алі Хаменеї.

Писав цілими днями, перепочиваючи лишень тоді, коли випадала нагода побачитися із Зафаром. Нарешті настали останні вихідні на старій плебанії під ніжним наглядом міс Бастард. Маріан, яка постійно була не в дусі — їй не писалося, вона не жила