Читати книгу - "Матінка Макрина"

можливо, він сам проспівав «Те Deum», не знаю, я мала важливіші справи в монастирі. На прощання панотчик Єловицький лише сказав мені, що якщо чудо, то він піде з цим священиком і тими єпископами до Папи з просьбою дозволити відправляти богослужіння перед Предивною Матір’ю. Гарно, гарно, — промовила я, — але чи не варто перед Богородицею цілі ночі проводити? Він махнув рукою: Матінко, для слухняних дітей ця Богородиця творить чудеса, а тому спіть, матінко, вночі спокійно, згідно зі статутом. Це я запам’ятала, але не співи, бо їх не було. І я, і Єловицький — ми обоє знали, що він оце «Те Deum» вигадав. Але ні в нього навіть голос не задрижав, коли він ці слова читав, ні я виду не подала. Що Блянкпе сказав, те сказав, воно з амвону до людей пішло, пішло і в «Народному віснику», шукай тепер вітра в полі, а завжди й так знайдеш те, що з амвону сказане, що надруковано в газеті чорним по білому, маленькими, але завзятими літерами. А хто надав амвони тим, які досі хворіють, хто прислав журналістів до тих, кого я не оздоровила? У якому костелі мала проповідь ота бабера, родом з-під Ліона, що прийшла до мене з просьбою вилікувати їй смердючу кровотечу? А той дідусь, що воював ще під Ваґрамом[100], із задавненою раною, розтрощеною і рваною, що тільки поглянеш, а зсередини, з м’яса кістка вилізе? А та молода дівчина, що прийшла до мене зі смердючими гнійниками… Ну, і які газети надрукували її історію? Я просила, але мені не було дано, я стукала, але мені не відчинили? Що за нудна історія, вона була й залишається хворою, ніяких чудес, навіть кульгавий пес до такої не прискаче. Та де б він туди, той кульгавий пес, той журналіст, пішов у таку бридку околицю, де в канавах смердить кров’ю від м’ясних яток, а на сходах — вареною капустою? Чи прочитають англійці, італійці й навіть росіяни, якщо читати навчаться, про ту, в якої досі у вухах дзвенить? Про того, що блідо-синій, але з червоними як цегла щоками, волаючи до мене про допомогу, досі безуспішно молиться про лікування туберкульозу? Ні, вони прочитають про Блянкпе. Про те, як він співав «Те Deum» у гроні послушниць і черниць, про те, як у нього сльози котилися по обличчю від солодкого розчулення. Або про те, що коли він відновленим голосом промовив, то якраз прибігла до мене зболена мати від смертного ложа свого сина благати про чудо — а тут вона чудо бачить. Це правда. Що я сказала їй: Молися, але з надією, а не розпачем, довірся Предивній Марії, а син одужає, — теж правда. Але він не одужав, це вже вигадка, коли вона повернулася з костелу, він уже був мертвий. Однак для них він житиме, бо так їм у газеті надрукували. І вони самі розчуляться, ще й іншим розкажуть. Вони сидітимуть з тою газетою в якомусь трактирі, з рук у руки її передаватимуть, рибою папір маститимуть, будуть наші про Блянкпе писати додому, до Ейшишок, до Вільна, до Варшави, а інші — до себе додому, до своїх маєтків, до якихось дворів в Іспанії або Баварії, а там це прочитає їхня баварська тітка-нахлібниця або іспанська любителька кави й замовить за мене молитву.

*

І не хто інший, як моя матінка, Mater Admirabilis, власний монастир, урешті-решт, мені купила. Вже кілька місяців завдяки доброчинності княгині Одескалькової[101] я мешкала в окремому будинку в саду сакрекерок, де тимчасово мала збирати й муштрувати василіянок Воскресіння. Були зі мною одна полька і Маріетта, дуже хвора, але така прекрасна, що я про неї завжди говорила: А цю, хоч би вона все життя в ліжку лежала, я до монастиря прийму і сама буду їй прислужувати, бо вона має Божий Дух і Найсвятіша Діва благословила мене тричі, коли я за неї молилась! Однак як збереш послушниць, якщо в будинку недостатньо місця? Ледве Папа дозволив оточити образ каплицею, панотчик кинувся до багатих пань, бо непосида: сюди листа послав, там покірно схилився, деінде руку простягнув — досить сказати, що посипалися пожертви на облаштування каплиці для Предивної Матері й із Риму, й із Парижа. Господь забезпечив коштами! Пішов хтось із братів з облатками по світських панях, узявши із собою скарбонку, заходить до одної, його запрошують у кімнати, а тут якраз франт відносить їй сто п’ятдесят франків, програних у карти. Мені належиться відсоток! — пожартував братчик, одначе пані не відсоток, а все до скарбонки кинула, а почувши від франта, що це на облаштування каплиці буде спрямовано, окремо сто франків дала. Покутниця іншого брата, панна служниця, була великою доброчинницею каплиці; сама хотіла вступити в монастир, святоблива, вона мала накопичені кошти, тож сипонула Mater Admirabilis грошвою, а змартвихвстанці пристарали для неї окремий монастир.

Отоді-то брат панотчика сказав, що оплатить усе з власної каси, — і справді, лавиці, фарбування, свічники — все він. Однак грошей уже було багато, панотчик їх сумлінно реєстрував і врешті-решт переказав княгині Одескальковій, тобто Браницькій, бо знав, що кожні десять золотих скудо, які княгиня отримає на збереження, вона сполучить зі щонайменше дванадцятьма з власного гаманця і все це оберне на добро. І цього разу він не помилився: до того, що наші добрі земляки нашкрябали, княгиня рясно досипала та купила помешкання для мене, Макрини, старої василіянки, та моїх сестричок.

На Есквіліні[102], біля єзуїтського костелу Священномученика Євсевія, дуже стародавнього, біля досить бридких римських руїн, які вічно мають зруйнувати і зрівняти із землею, але чомусь ніхто за це не береться, стоїть маленький костел Святого Юліана і сполучений із ним монастир — перший, у якому кармеліти в Римі оселилися. Кармеліти перепродали його редемптористам, а ті — ще комусь, аж поки цю руїну не купили для василіянок, хоча поселитись у ній — це немовби жити в пустелі: вітер віє, де хоче, крізь діряві дахи дощ протікає струменями, і я не дала б голову на відруб, чи в комині пугач із лисом і дияволом не завелись. Що ж, воля Божа, якщо нам велять у брудній і запліснявілій печері жити, то ми там житимемо, вдень і вночі славлячи співом і молитвою Господа Ісуса Христа. Однак я й далі мешкала в сакрекерок і там ляшків добре приймала.

Проте панотчик не в тім’я битий: він пригадав, що його родичка Собанська, хоч і далека, зате