Читати книгу - "Матінка Макрина"

багата, хотіла заснувати монастир під російською окупацією, а тому почав писати до неї листи, мовляв, шкода москалям гроші давати в руки, бо вони монастир притьмом закриють, ченців чи черниць розвіють на всі чотири вітри, а в новесенькому костелі або церкву зроблять, або якийсь склад, або молотками із землею зрівняють, і все розсиплеться в порох. Інша справа — монастир василіянок у Римі: о, до нього ні цар, ні владика, ні генерал із єгерями не дістануться. Він душив бабуську, душив, листа за листом слав, продихнути їй не давав, поки вона не заплатила, поки не сипонула грошвою так рясно, що не тільки всі дахи вдалося залатати, стіни побілити, спорохнявілі сходи замінити на нові, а й навіть встановити олтар і придбати чимало церковного начиння та весь реманент, потрібний сестричкам. Щоб я не була в монастирі сама, як перст, із Сілезії мені прислали десятеро щойно навернених послушниць… ні, із Сілезії дев’ятеро, адже одна була з Берліна… так чи інак, десятеро послушниць. Після жорстокого крововиливу з гнилого пенька виросла нова троянда.

Я звідкись дістала статут святого Василія, здається, мені його сестра Лоскутовська з китайковим халатом у Мяделі дала, не пам’ятаю; тепер вийняла його з якоїсь схованки, дала для перекладу на італійську, аби Папа й церковна влада знали, що всередині написано, після чого наказала надрукувати з таким вступом: Цю книжечку матінка Макрина Мечиславська, остання ігуменя мінських василіянок, чиї переслідування і втеча докладно відомі світові від тисяча вісімсот сорок п’ятого року, носила немов найдорожчу реліквію, зашила на грудях своєї чернечої одежі й тепер передає своїм сестрам, коли орден василіянок, знищений у зародку царем Ніколаєм, буде відроджений з дозволу Святого Отця та під його опікою. У той же час панотчик ще пристарав передачу василіянам невеличкої церкви Святих Сергія та Вакха з гарною іконою Божої Матері на пасовищі, а отже, ми були, врешті-решт, у Римі всією нашою чернечою родиною. А княгині Одескальковій я віддячила, як найкраще вміла, за те, що вона для нас грошей не жаліла, я врятувала її капітали, розміщені в одному віденському банку. Я мала видіння, — кажу їй одного ранку, коли вона прийшла до мене з візитом, — що заглядаєте ви до скриньки, а там замість золота — болото, а в ньому бабраються ропухи. Що це може означати? А вона, немовби на льоту, збагнула: Я вже знаю, добре знаю! Вона швидко закінчила візит, сіла в карету, я лише почула торохкання бруківкою — і вже її не було. А через місяць вона мені розповіла, що тижнями благала князя Одескалька продати у Відні «металіки», тобто австрійські акції. Лише сценами та наполегливістю вона його перемогла; віденський Ротшильд[103] думав, що вона збожеволіла, і другий раз запитував, чи вони впевнені; лише коли йому повторили наказ, він почав продавати, але вже з втратами, бо Австрія банкрутує. Якби не ви, матінко, я втратила б усі капітали — і свої, і чоловіка; і, справді, у нас би трохи болота й залишилось. І, можливо, зо дві ропухи.

Розділ XIX

Нині, коли небо над нами дещо проясніло, настав час трохи віддячити моїм доброчинцям. Змартвихвстанці, які після смерті Янського склали обітниці з лише тимчасовим, п’ятирічним статутиком, уже тривалий час шукали для себе статуту на майбутнє. Вони їздили то туди, то сюди, на Сицилію й до Неаполя навіть їх занесло, де вони радилися з різними святобливими братами та сестрами італійськими, а потім дивувалися чудесам кипучої крові: святого Януарія[104] і превелебного да Понте[105]. Панотчик із цього да Понте особливо щасливий, бо Януарій часто розчиняє кров, а той другий — рідше. Панотчик думав листовно запитати селючку Марину, яку австрійці переслідували за пророцтва і яка щойно приєдналася до звєжинецьких сестер у Кракові. Яка вона? — запитую я. Він покрутив головою: У її щирості я сумніву не маю. Природно дивним чином обмежена, у селі вважалася дурною. Каже, що їй ввижається Діва, подібна до статуї в Бернардинів. Одна побожна бабуся, яка роками нею опікується, каже, що все напророчене нею справдилося, особливо звільнення в’язнів, коли на це не було ані найменшої надії. Її сповідник усе те записав у віршах. Але чи брати до неї, врешті-решт, лист надіслали, я не знаю. Знаю, що вони разом читали різні статути — святого Августина, Лігурія, Ігнатія, пасіоністів, Франциска, Вікентія, а також нишпорили по житіях тих, що засновували ордени: то цистерціанці скніли під двома настоятелями й лише святий Бернард приніс пишноту, то семеро якихось навіжених середньовічних розбійників заклали конгрегацію… про різні речі у старих книгах значилося. Пішли вони питати й до Ватикану, чи можуть вони примирити бенедиктинський статут зі священицьким статусом. Папа знизав плечима, мовляв, без подробиць важко сказати: Якщо ви хочете спертися на статут патріарха всіх ченців Заходу, я нічого проти не маю. Але з плином часу все змінюється, нині потреби інші. Вони кажуть, що переглядали конституції різноманітних бенедиктинських згромаджень, уже Церквою підтверджених, і до цього тільки щось додадуть, але це вже в самотності та спокої послушництва. Нічого ви не зробите, — обурився Святий Отець на позолоченому троні, аж у нього пелеринка затріпотіла, — бо така справа — це робота не багатьох, а одного — людини, яка б мала Дух Божий. Ви про це просіть, інакше буде халепа.

А халепи їм не хотілося, тож і мене вони, певна річ, питали. Отче-добродію, тримайся святих! — сказала я. Бо де мені було знати, який статут їм варто взяти, вони дали мені одного разу прочитати святого Ігнатія і Вікентія, з них двох панотчик Вікентія згадував, тому я так і сказала. Але, бачу, Кайсевич справу сприймає всерйоз, розтовкмачує, на пальцях показує: Бо ми хочемо досконалішої вбогості, як у місіонерів, більш францисканського, одне слово, йдеться про вибір зі статутів святих, який би відповідав нашому розумінню Бога і йшов через Бога… Я перебила його зітханням, бо нема чого мені тут воду лити: Аби тільки зі святих. Бо інші можуть бути і є святобливі, а дасть Бог, і більше будуть, але завжди безпечніше спиратися на святих. Він зрадів, що ще не раз зі мною про це розмовлятиме, тому я тільки погляд опустила: Отче, я дурна, поради тобі не дам, але якщо помолитися, то сідай, як на віслюка, — витримаю. Я вже й так, як умію, прошу, щоб Господь дав вам найбільшого духа та найбільше людей.

Урешті-решт, вони принесли мені попередній документ