Читати книгу - "Родаки"

викукнула на світ, вдарив мороз і спалив увесь урожай садовини і городини. Тому, аби не накликати подібну біду на людську голову, Фіскарошка віднині вирішила у всі свої дні народження дотримуватись найсуворішого посту. А ось у дні народження діда Соломона і пана Фийси історія ніяких катаклізмів не зафіксувала, то най обоє щасливчики і ставлять їй, Фіскарошці, щедрі столи з масними закусками і міцними випивками.

— Слухайте, пане Фийсо, давайте подаруємо бабі якийсь такий подарунок, авби був достоїн її мудрості, — запропонував Соломон і тут же висловив пропозицію. — Намалюйте бабиного портрета, але такого, аби всі лускали зо сміху.

Оскільки пан Фийса мали хист до малярства, ще за старих мадярів опанували по європейських столицях модернізму, то і бабин портрет вийшов модерним. На білому аркуші паперу чорною тушшю була намальована величезна сідниця з очима на ягодицях, величезним ротиськом внизу і довгими, як антени, вухами. І що най-дивніше — сідниця справді вражаюче була схожою на бабу. Навіть сама Фіскарошка визнала це, бо сплюнула і, перехрестившись, мовила:

— Хіба я справді така паскудна?

І тут дід Соломон висунув ультиматум: або Фіскарошка викупить художнє творіння од Фийси за літру сливовиці, або її подобу покажуть усім бабиним доброзичливцям.

Такого Фіскарошка не чекала і пішла на капітуляцію: портрет викупила за літру сливовиці, сховала на дно шкатулки і забула.

— Так што здесь, мамаша, нарісовано? — обережно, наче дорогоцінний манускрипт, підніс малюнок безпекаш Фіскарошці.

— Хіба не видите што — велика гузиця, — простодушно відповіла баба.

— Што, што?! — отетерів начальник.

— Якшто казати культурніше, по-панськи, — велика сідниця, авать перебачниця, перебачте на слові, — поправилась Фіскарошка.

— А кто ето нарісовал?

Баба глянула на пана Фийсу, а той одразу позеленів від страху і затрусив, як страус, головою: «Не я, Марько, не я!»

— А хіба я пам’ятаю, — стенула плечима баба. — Та пак було давно. І вообще я не знаю, відки та бумага взялась.

— Господі, все агенти развєдок до тошноти прімітівни — нє помнят, нє знают, нє відєлі. Дєд, а ти случайно нє знаєшь, што ето такоє? — звернувся із Фіскарошчиним портретом начальник до Соломона.

Той, ледь не натягнувши на голову історію партії, настільки заглибився у нетрі комуністичної боротьби, що ніяким бісом звідти його не витягти.

— Дєд, ти нє слишішь? — гаркнув над головою начальник.

— Га? — похопився Соломон. — Перебачте, пане, бо коли сесе милоє чтеніє читаю, про всьо нараз забуваю.

— А тєбє не кажется, што на етом рісунке Шахта?

Шахтою у нас називали великий лісовий масив між Мукачевим і Лавками. Тут, у глибокому лісі, військову базу обнесли колючим дротом під високою електричною напругою. І саме тут, в урочищі Шахта, ракети були наведені на Захід. Але найбільш вразило, що місцевість Шахти на карті достоту відповідала бабиному портретові, який в пориві праведного гніву намалювали пан Фийса за ідеєю Соломона.

Дід, відірвавшись від «милого серцю чтенія», поправив окуляри і довго-довго сліпав по бабиному портрету, глибоко переживаючи, що сказати, авби в якусь халепу не вляпатись.

— Знаєте, панику-начальнику, тутки штось такоє нарисовано. І я би вам із дорогою душею уповів, айбо я старий, як пень, сліпий, як сова, і нич не виджу, — співчутливо дивлячись на безпекаша, відповів нарешті.

— А тебе, старік, не кажется, што ето засекреченая местность? — тикнув начальник пальцем якраз посередині портрету.

Соломон подумав, що безпекаш уже зрозумів, що це бабина сідниця, і радісно вигукнув:

— Конєшно, што то всьо засекречено. Баба всю жизнь її ховає під спідницю.

— Так всьо-такі ето работа вашей супругі? — ледь не спалахнув од щастя начальник.

— Ні, панику, то не її робота, — мовив розважливо дід. — Кажду челядину з її красивими і срамними місцями робить Богонько. Тому сесе не її робота, а лем її собственість.

Начальник недотямив про що патякає дід і знову тикнув посередині мальованої сідниці.

— Так вот, дєд, ти, возможно, і знаєшь, што здєсь находітся.

— Я, панику, ганьблюся казати, што там.

— А ти смєлєй. Можєт, здєсь какіє-то взривчатиє вещества.

— О, панику! — аж підскочив Соломон. — Там цілі склади з атомними бомбами.

— Дєд, ти што болтаєш, старий козьол? — сплюнув безпекаш.

— Маєте правду, панику, точно так мене і називає баба, коли їй зроблю щось не по дяці.

Той безнадійно махнув рукою, обернувся до пана Фийси й пригрозив:

— Прєдупрєждаю, єслі ти єщьо раз завопішь: «Горті — паскуда, а Гітлєр — капут», как собаку расстрєляю! — І розстібнув кобуру.

Пан Фийса геть поблідли і зі страху вліпили:

— Хай жиє комунізм! Партія — наш рульовий!

— Ето уже лучше, — скривився безпекаш, — но глубоко в говно не заривайся. Ти конкретно скажі, што здєсь, по твоєму мнєнію, нарісовано, вєрнєє, зашіфровано?

— Як на мою думку, прошу пана начальника, сесе може бути намальоване якесь созвездіє небесноє, скажімо, созвездіє Рака, — бачачи безвихідь, почали мудрувати пан учитель Фийса.

— Слушай, оракул ти хрєнов! Счас как вмажу, міліони созвєздій так посиплются із глаз, што ти сам сразу станєшь раком! — гаркнув безпекаш і наказав своїм. — Забрать всє вєществєнние доказатєльства шпіонской деятєльності, старуху арєстовать, а с етіх двох стєрвєцов, — глянув на Соломона і пана Фийсу, — глаз не спускать!

Після арешту новоспеченої шпигунки Фіскарошки Соломон і пан Фийса вельми зажурилися, проте ненадовго. Якогось підвечірка із колгозу прилетів вуйко Петро і ще з порогу залементував:

— Хто видів днешню районну газету?

— А што за мара-показія? — нашорошився дід.

— Кажуть, там нашої мамки статтю напічатали.

— Видати, стихотвореніє дали? — зробила припущення тітка Моргіта, й очі її масно зблиснули.

— Но раз напічатали мамку, то, видати, нічого там страшного і не було.

— Раз люди кажуть, што мамку напічатали в районній новинці, то нічого там паскудного і нема, — категорично відрубав вуйко Петро. — Тепер точно премію заплатять. І, дасть Богонько, ногавиці уже на мені.

— Но ти великий ґазда ділити без мамки гроші, — підняла застережливо вказівного перста тітка Моргіта і з якоюсь потаємною надією глянула на мого нянька.

— А што, мамка в тюрмі. І хто знає, скілько їй там воші годувати. А гроші — діло рідкоє, — мовили мої нянько.

— Я про те самоє, Мішку, хотіла якраз і казати, — невимовно зраділа тітка. — Гроші хоть і не киснуть, зате дуже слизькі. Я пропоную мамчину долю поділити межи нами двома як старшими дітьми.

— А я што — байстрюк? Мене у коноплях найшли? — зарепетував вуйко Петро. — Мені хоть на ремінь до ногавиць ще виділіть.

— Будеш мати, будеш мати, — швидко заспокоїла тітка.

Ті тридцять рублів, які баба Фіскарошка планувала із літературної премії собі на труси і дідові на махорку, були вмить розділені між трьома любими дітьми.