Читати книгу - "Родаки"

І всі враз зробилися такими піднесено радісними, що складалося враження: нянько, вуйко і тітка навіть щасливі, що мамку посадили. А коли б у цю мить з-під арешту на порозі явилась Фіскарошка, дорогі дітки її знову в тюрму відправили б.

— А я й кажу: най собі мамка щасливо сидять, а ми їх грошам не дамо задурно пропасти, — запевнила тітка Моргіта.

Рішення сімейної ради пробував опротестовувати дід Соломон — а як же із його часткою, що на махорку?

— Няньку, ви не фурчіть, як беременний борсук. Вам доста на куриво й комуністичної шторії — он іще лишилось, — тикнула тітка на книжку.

— Я сю большевицьку шторію не курю, я, може, пропускаю її через ум і серце, — огризнувся Соломон.

— Нічого, нічого, я вам вкраду на роботі ще пару книжок Леніна, то можете їх пропустити і через що хочете, — заспокоїла тітка Моргіта.

На ці слова в хату влізли пан Фийса. Кажу не випадково — влізли, бо рухи пана вчителя були якісь уповільнені й неприродні. Складалося враження, що пан Фийса цілий день лазили по небесах, тепер спустилися в нашу хату і все ще не можуть знайти земної рівноваги.

— Як казали мої, прощені би були нянько, з миру по ниточці — голому мотузка на шию, — мовили пан Фийса, навіть забувши поклонитися. — То і не знаю, дорогі мої сусіди, — вас вітати, а чи вам співчувати.

Тут пан Фийса вийняли із внутрішньої кишені мукачівську міськрайонну газету і підняли над головою.

— Мамчино проізведеніє, — зарепетувала тітка і почала, як дівчисько, підскакувати і плескати руками.

— Так, проізведеніє вашої мамки, — оголосили пан Фийса. — Але ви його значалу прочитайте.

Першою газету схопила тітка Моргіта і очиськами прилипла до «проізведенія». По тому, як вона раптом почала неприродньо пулитися і мінятися в лиці, всі зрозуміли, що тут «штось не те, што мете». Навіть дід запанікував і з тривогою спитав:

— Ачей Микита Хрущов напічатав указ про розстріл нашої баби?

Далі газета пішла по руках.

На її першій сторінці красувалась фотографія баби. На портреті Фіскарошка мала такий переполошено-панічний вигляд, як есерка Каплан після невдалого замаху на Леніна. Праворуч фотографії було «Звернення свідомої громадянки колгоспниці Марії Слов’янин до жителів області і всіх патріотів СРСР».

У той час всіх мучила кампанія «добровільно»-примусової позики громадянами грошей державі. Народ був дуже бідний і ховався від тої позики, як міг. Видно, у безпеці бабу добряче приперли до стінки. Але Фіскарошка, як це не раз бувало, мабуть, почала викручуватись, посилаючись на правдивих свідків — куму Гітлєрку, двоюрідного брата Карла Маркса, свата Наполійона, велику подругу принцесу Едінбурзьку. Від таких імен у начальників, які не відали, що це прізвиська бабиних родаків, випулькувались очі. І бабу визнавали божевільною.

Так сталося і на цей раз. Дізнавшись про родинні зв’язки баби Фіскарошки із видатними історичними особистостями, один із начальників аж гепнув на стілець.

— Рєбята, так ета же старуха полная ідіотка. Зачєм єйо прівєлі. Она форменная дура!

Почувши про своє божевілля, Фіскарошка притьмом кинулася до ніг начальника і почала пристрасно цілувати тому руки.

— Ти што дєлаєш? — схопився начальник.

— Дякую вам, пане! Дуже, од усього повного серця дякую! — не відпускала руки Фіскарошка. — Я всю жизнь знала, что дурна, але сумнівалася. А тепер ви, паночку, уповіли правду, і мені на душі так радісно стало, якби зайця голими руками злапала. Я утвердилась у своїй думці, што і єсьм істинна темнота. Коли би’сьте не уповіли мені правду, то туйки, мені ніхто би про се і не сказав.

Начальник розплився в хитруватій посмішці, а потім поманив підлеглих, і всі вийшли. Через якийсь час він уже зайшов сам, простягнув бабі аркуш паперу з надрукованим текстом і врубав.

— Єслі нє хочеш корміть вшей на нарах, прочітай і подпіші.

Баба довго-довго їла очима літери, а потім якось безтурботно випалила:

— Я, панику, хоть і дурна, або не настільки стратила голову, авби таку дурницю підписувати.

— Ти што, вєдьма, Іванушку іграєш? — заревів начальник і замахнувся п’ястуком.

Баба зо страху аж підскочила, вмить схопила ручку і, підписуючи папір, зітхнула: «Но та тепер, панику, самі видите, яка я дурна! Як довго треба мучитись, доки до мене дійде!».

Цього разу баба не відвертілась і виступила в ролі полум’яного совєтського агітатора. Особливо запам’ятались рядки: «Переживаючи тяжку спадщину царизму і руйнівну війну, любима держава потребує фінансової підтримки кожного з нас. Наша політично свідома родина вирішила продати всю зайву худобу, а гроші передати на відбудову держави. У цей історичний процес включається і наша інтелігенція на чолі із шанованим педагогом, високо політично-свідомим громадянином і вихователем, товаришом Іштваном Фийсою…». Лист закінчувався патетичним гаслом: «Допоможемо державі із почуттям патріотизму і швидше прийдемо до комунізму!».

Після прочитаного в хаті настало таке оціпеніння, наче через вікно влетіла блискавка і застигла під стелею, щосекунди грозячи вліпити комусь в чоло.

— Я… кажучи по правді, солодкі людкове, наші Марька мають правду, я готовий включитися в цей історичний процес, — несміливо порушив мовчанку пан Фийса.

— Ви, пане товаришу, можете підключитися своєю сідницею і до лінії електропередач, — спалахнув батько. — Із вас што возьмеш, коли послідня воша здохла у вашому ґаздівстві ще при перших мадярах. А от я своє не дам, бо писатися в комунішти не збираюся. Кажда курка знає, що корова мені дісталася од тестя Наполійона. От я туди її і сховаю.

Батько прожогом вискочив із хати і помчав до хліва.

— А я што, виліпилася із воронячого яйця? — запалилася тітка Моргіта. — Ви, няньку, тоже добре знаєте: і вівці, і свині мамка мені завіщала у придане.

Тітка так само кулею вилетіла з хати і почала готувати свою худобу до евакуації.

Вуйко Петро тут же заявив про законні права на кури, качки і два індюки. І теж полетів рятувати своє добро.

Нам із дідом лишилися старий здохляк пес, вредна кішка і коза Танкістка.

— Я з вами, пане учителю, тоже солідарний, — мовив дід, — спостерігаючи через вікно, як у дворі, наче перед ноєвим потопом, метушиться родина з худобою. — Я готовий тоже подключитися до всякого мирового процеса, лем би мені воші в голові не тривожили.

Яким би щирим не було бажання Соломона приєднатися до будь-якого світового процесу, омріяного спокою не судилося. Через декілька годин внизу, під Небесі, почувся гамір. Пан Фийса виглянув у вікно і перелякано прошепотів:

— Мамко мої солодкі! Сюди, Мішку, пре орда. Спасайся, хто як може!

Тут же вискочив із хати і, як молодий кіт, перестрибнув огорожу і кинувся в хащу.