Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

У крилі нахлібників Левенборг має дерев’яний стіл, а на ньому він намалював клавіатуру й прилаштував підставку на ноти. Він може. годинами сидіти біля нього, й пальці його бігають по білих і чорних клавішах. Він учить там гами й етюди і грає свого Бетховена. Він завжди грає тільки Бетховена. Пані Музика виявила до нього. велику ласку: йому пощастило переписати більшість із тридцяти двох сонат великого майстра.:.

Одначе Левенборг ніколи не зважується торкнутись: якогось іншого, інструменту, крім дерев’яного столу. До клавікордів він відчуває побожний страх. Вони ваблять Левенборга, але ще дужче лякають. Цей деренчливий інструмент, що на ньому зіграно стільки польок, — його святиня. Він ніколи не зважувався торкнутися його. Подумати тільки, яка то дивовижна річ, стільки в ній струн, що годні вдихнути життя у твір великого майстра! Досить тільки прикласти вухо до клавікордів, і Левенборг уже чує, як бринять у них розмаїті анданте і скерцо. Авжеж, клавікорди і є той олтар, де поклоняються пані Музиці. Але сам він на ньому ніколи не грав. Ніколи не зміг так розбагатіти, щоб купити собі клавікорди, а на майоришиних не зважувався грати. Та вона, зрештою, не дуже його й заохочувала.

Звісно, Левенборг не раз чув, як на них вигравали польки, вальси і Бельманові мелодії. Але від тієї нікчемної музики клавікорди тільки деренчали й стогнали. Ні, якби на них заграти Бетховена, отоді б усі почули, який у них прекрасний звук.

І ось тепер Левенборг вирішив, що настав час його й Бетховена. Він набереться відваги й торкнеться святині; він потішить свого молодого пана й господаря чудовими звуками, що дрімають у клавікордах.

Левенборг сідає й починає грати. Невпевнено й схвильовано, але видобуває кілька тактів, шукає відповідних звуків, морщить чоло, знову пробує, врешті затуляє обличчя руками й плаче.

Авжеж, люба пані Музико, йому дуже прикро. Бо святиня враз перестає бути святинею. Немає в клавікордах чистих, прекрасних звуків, немає мрії, немає глухого, могутнього гуркоту громовиць, немає шуму й ревіння бурі. Немає небесної гармонії, що нею бринить рай. Це просто старі розладнані клавікорди, та й годі.

Та ось пані Музика дає знак розважному полковникові Беренкройцові. Він бере Рустера, йде до крила кавалерів і приносить Левенборгові стіл, де намальовані клавіші.

— Дивись, Левенборгу, — каже Беренкройц. — Ось твої клавікорди. Заграй тепер Єсті!

— Левенборг перестає плакати й сідає грати Бетховена для свого засмученого молодого приятеля. Зараз той розвеселиться.

У голові в старого небораки лунають найпрекрасніші звуки. Йому й на гадку не спадає, що Єста може не чути, як гарно він грає цього вечора. Він напевне все чує! Тепер Левенборг не має ніяких труднощів, пальці вправно бігають по клавішах; він долає найважчі пасажі й трелі. Він хотів би, щоб його послухав сам маестро.

Що довше Левенборг грає, то дужче захоплюється. Вік чує кожен звук з неземною чіткістю. «Туго, туго, — грає він, — чом би мені тебе не любити? Чи не тому, що вуста твої холодні, а щоки зів’ялі, обійми болючі, а від твого погляду серце кам’яніє?

Туго, туго, горда, неприступна красуне, твоє кохання важко здобути, зате воно палке, як ні в кого. О покинута, я пригорнув тебе до грудей своїх і приголубив. Я вицілував із тебе весь холод, і кохання твоє сповнило мене щастям..

О, як я страждав! Як сумував безмірно, коли втратив перше кохання своє! В душі моїй і навколо мене запала чорна, моторошна ніч. Я поринув у молитву, щиру, невислухану молитву. Небо було глухе до безмірного терпіння мого. З усіяного зорями простору не зійшов до мене янгол-розрадник.

Та сум мій роздер темну заслону. Ти зійшла до мене мостом із тремтливого місячного проміння, осяйна й усміхнена, о кохана моя! Навколо тебе витали янголята з трояндовими вінцями, грали на цитрах і флейтах. Яка ж то була втіха невимовна бачити тебе!

Але ти швидко зникла! Розвіявся промінний міст, коли я хотів піти за тобою. Я лежав на землі, безкрилий, повалений у порох. Стогін мій лунав, як ревіння дикого звіра, як оглушливий грім небесний. Якби моя змога, я б послам до тебе блискавку-вістуна! Я проклинав благословенну землю. Нехай пожежа спалить усе зело, а чума забере людей! Я кликав смерть і пекло. Гадав, що мука в вічному огні буде втіхою супроти моїх страждань.

Туго, туго! Тоді я заприязнився з тобою. Чому ж мені не любити тебе, як люблять гордих і неприступних жінок, чиє кохання важко здобути, зате воно палкіше за будь-чиє в світі?»

Так грав сердешний містик, пойнятий запалом і натхненням. У вухах йому бриніли найпрекрасніші звуки, і він був певний, що Єста теж їх чує і втішається ними.

А Єста сидів і дивився на нього. Спершу його сердила та дурна комедія, та поволі гнів його почав улягатися. Його старий приятель був незрівнянний, коли водив отак пальцями по столі і втішався своїм Бетховеном.

І Єста згадав, що цей сердега, тепер такий безжурний і лагідний, також терпів колись страшну муку, бо також втратив кохану. А тепер сидить біля свого столу й сяє з утіхи. Чи ж багато треба людині, щоб бути щасливій? Єсті стало соромно, і він сказав сам до себе: «Що, вже не маєш терпцю довше страждати? Тебе ж ціле життя гартувала біда, ти ж чуєш, як кожне дерево в лісі, кожна купина в лузі проповідує зречення й терплячість, ти ж виріс у краю з лютою зимою й скупим літом, то невже ж ти забув, як треба гартуватися?

Ох, Єсто, людина мусить терпіти все, що їй випадає на долю, з мужністю в серці й радістю на вустах, на те вона й людина. Журися собі скільки хочеш, що втратив кохану, нехай докори сумління мучать і гризуть тебе, але поводься, як чоловік і як вермлаидець! Хай радістю світиться твій вид, і приятелів зустрічай веселим словом!

Життя суворе, природа теж сувора, але на те й створені мужність і радість, щоб опертися тій суворості, а то ніхто б не годен був її витримати.

Мужність і радість! Вони ніби найперший життєвий обов’язок кожної людини. Ти досі ніколи не зраджував їм, тож не зраджуй і тепер.

Хіба ти гірший за Левенборга, що сидить оце коло своїх дерев’яних клавікордів, чи за решту кавалерів, мужніх, безжурних, вічно молодих? Ти ж бо знаєш, що кожному з них довелось набідуватися».

Єста дивиться на своїх приятелів. Дивна картина! Як вони всі поважно слухають музику, що її. ніхто не