Читати книгу - "БотакЄ"

і занудна. Вона, як дитина, є джерелом радості, страждань, мороки, мудрості. Вона є причиною пожертви і предметом байдужості й насильства. Вона, як і діти, надає сенсу існування. Вона ж викликає найбільші сумніви - до чого це все…

53.

…лейпцизький книгар Гіземан повідомляв, що до Бопланового «Опису» було додано тогочасний манускрипт «discours des cosaques».

«У кінці цього рідкісного видання є рукопис обсягом 37 сторінок. Він за мовою відноситься до 1600 - 1650 років, і, очевидно, його склав і написав Боплан. На жаль, ми не мали змоги бачити ту цікаву працю»…

74.

…єдиним засобом, який уможливлював для мене появу якоїсь виокремленої України, є ті моменти, коли я - качка. Коли до мене приїжджають люди, для яких Україна існує, бо вона не є ними. Коли я стаю таким Бопланом, коли все, що я показую, стає чиєюсь Україною апріорі…

75.

…отже, гості і дитинство, ландшафти, тіло, Україна. В моєму випадку все збігається в хаті під лісом між горами в Делятині…

81.

…дім Тараса стояв вище, понад колією, що веде в глибину Гуцульщини… ми піднімалися через цвинтар. На хрестах висіли вінки з помальованої насиньо бляхи. На старих гробівцях можна було вичитати польські й німецькі прізвища… Тарасова хата була низькою, вкритою стрімким дахом і пахла старістю. Шиби на веранді тихо подзвонювали від кожного кроку. Справа відкривався вид на Коломийські ворота - геометрично правильний вилам поміж двома довгими хребтами… я відчув, що перебуваю у вільному, дещо анархістському краї, котрий за десятиліття совєтизації зумів зберегти власне лице… Вдома Тарас показав нам передвоєнний телефонний довідник. Знайшли Дрогобич. У Бруно Шульца не було телефону… вагон був великий, наче зала, і в ньому панував безперервний рух. Заходили, виходили, подавали над головами пакунки, шукали місця і загублених супутників. Це все було якимось пересувним базаром, бо постійно чимось торгувалося. Жінки продавали пиріжки з відер - світло золотисті, дріжджові, в півтори долоні завдовжки і начинені квасолею, капустою, сиром, картоплею, ягодами і ще чим душа забагне, а смакували вони так, що не забуду цього ніколи…

Це Анджей Стасюк. Кількома реченнями він оживив мою Україну, мій Делятин. Головне - не знати забагато.

87.

…арабський мандрівник Аль Масуді тисячу років тому створив гору, яку видно з моєї хати тоді, коли немає низьких дощових хмар або туману (вночі її видно лише за повного місяця).

…на тій горі стоїть одна з трьох загальнослов’янських святинь… її споруда була побудована на чорній горі, яку оточували чудові, різні за смаком та кольорами води, відомі зі своєї користі людям. У святині мав стояти ідол, під однією ногою якого розташувалися зображення журавлів, а під другою ногою - зображення воронів…

90.

Але гору все одно видно зі значно меншої кількості місць довкола хати, ніж колись. Бачення залежить від дерев, яких тут дуже багато. А дерева ростуть непомітно і дуже швидко. Сливки і вишні поширюються, як бур’яни. Яблуні доживають до глибокої старості. Майже ніхто не пильнує за садом, не обрізає дерев. Охочіше вдаються до експериментів - прищеплюють по кілька сортів на одне дерево. Врожай із таких яблунь вражає різнокольоровістю. Дуже багато великих черешень із дрібними солодко-гіркуватими ягодами. Їх їдять лише діти. З висоти черешень відкривається інший світ. Узагалі зміна ракурсу, переміни освітлення, перепади перспективи є визначальними для тутешнього світогляду. А пори року існують ще й для того, щоби радикально змінювати відчуття простору. Він залежить не тільки від присутності чи відсутності листя на численних межах дерев і кущів, висоти трав чи снігу, але й від сезонних відтінків усього цього листя, трав, снігу. На простір впливає навіть різна чорність кори, дерев’яних парканів, городів, сутінків, котра залежить від вологи. Делятин є насправді півостровом. Лише з одного боку він не має жодної води, бо там починаються найдикіші Ґорґани. Прут і дві паралельні між собою і перпендикулярні до нього гірські річки утворюють природні кордони Делятина. Часом Прут розливається і забирає всі кладки і мостики. За Прутом починаються зовсім інші гори, косівсько-покутські - мальовничі і лагідні, силует хребтів набагато різноманітніший, ніж той, який видно в бік Ґорґанів і Чорногори. Під час дощів, які найінтенсивніші в якийсь один місяць літа, на річки перетворюються всі дороги, вздовж яких Делятин вилазить із вузької смуги долини Пруту на ґорґанські горби. Добре, що моя хата стоїть на одному з них. Між нею і лісом, який тягнеться аж до Сваляви і Мукачевого на закарпатському боці, нема ніякого іншого житла. Тридцять років тому на краю цього лісу ще були складні системи шанців, окопів для скорострілів, мінометів і польових гармат, бліндажів і переходів. У цьому місці відбувався той жах, який у підручниках стратегії називається Брусиловським проривом. Пізніше окопи зруйнувала ожина. Ожини в нашому лісі найбільше. Чорниця росте трохи вище, а суниця - нижче. Щороку - восени і навесні - ми вибирали з городу біля хати десятки гільз і патронів. Австрійських і російських. Суниць найбільше було на колії. Вона проходить якраз під нашим горбом. Коли їдуть важкі поїзди, в хаті трясуться ліжка. Справжній пасажирський потяг їде ввечері до Рахова, а раненько вертається до Львова. Колись ми не пропускали жодного вечора, щоби не подивитися з горба на вечірній поїзд. На каштані, що росте над яром із колією, була гойданка - маленька дощинка на довгих тонких тросах. Ми любили розгойдуватися так сильно, щоби літати майже над вагонами, любили робити різні трюки, подібні на циркові вправи на трапеції, якраз тоді, коли у повідчинювані вікна виглядали пасажири. Тоді потягом їхало багато туристів до Яремчого та Ворохти. Більшість із них уперше бачила гори. Нам здавалося, що наша акробатика поможе їм правильно зрозуміти, що тут відбувається. Американка Кері розповідала, що перед приїздом в Україну її вчили основного закону поведінки в цій країні: питатися можна лише що і як, але ніколи не намагатися дізнатися, чому. Іноді хтось кидав у вікна поїзда камінням. Каміння взагалі завжди було під рукою. Як у випадку Давида і Голіафа, воно часто вирішувало різні конфлікти, даруючи відчуття вирівняння сили. Колись у рахівському поїзді був один товарний вагон, у якому привозили хліб. На кожній станції його продавали просто з вагона впродовж тих кількох хвилин, скільки тривала зупинка. Хліб завжди був дуже дешевим, його купували десятками, бо ним годували худобу. Тому