Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

як туман. Він підійшов до телефону, зв’язався з вартівнею і наказав негайно привести на квартиру до майора арештанта Швейка.

Поки виконували цей наказ, генерал зі страшними прокльонами висловлював своє невдоволення з того, що негайно на свій ризик не повісив Швейка без жодного слідства.

Майор заперечував і все говорив щось про право і справедливість, які ідуть пліч-о-пліч. Він пишними періодами висловлювався про справедливий суд, про судові помилки, вбивства і взагалі базікав про все, що йому спливало на язик, бо після вчорашнього дня з неабиякого похмілля він відчував потребу виговоритися.

Коли нарешті привели Швейка, майор зажадав від нього пояснень, що ж, власне, відбулося біля Фельштина і звідки він взяв цю російську уніформу.

Швейк, усе як слід пояснивши, підкріпив свою розповідь декількома прикладами із історії людських пригод. Коли майор запитав, чому ж він цього не сказав при допиті перед судом, Швейк відповів, що його власне ніхто й не питав, як він вліз у російську уніформу, а всі питання мали виключно такий зміст: «Ви визнаєте, що добровільно і без всякого натиску вдягнулися у ворожу уніформу?» Оскільки це була правда, то він і не міг нічого іншого сказати, як: «Звичайно — так — певно — так точно, немає сумніву». Він тільки з обуренням на суді відкинув закид, ніби він зрадив найяснішого цісаря.

— Це абсолютний ідіот, — сказав генерал майорові. — Переодягнутися на греблі ставка в російську форму, яку казна-хто залишив, і дозволити зарахувати себе до партії російських полонених — це може зробити лише ідіот.

— Мельдую послушно, — відізвався Швейк, — я і сам інколи помічаю, що я недоумкуватий, особливо під вечір…

— Замовкни, йолопе, — гаркнув на нього майор і звернувся до генерала з запитанням, що, власне, тепер робити із Швейком.

— Хай його повісять у його бригаді, — вирішив генерал.

За годину Швейка під конвоєм вели на вокзал, щоб відправити у Вояличі до штабу бригади.

В арештантській камері Швейк залишив по собі невелику пам’ятку, вишкрябавши на стіні уламком тріски список всіх юшок, підлив і гарнірів, як він їв до війни. Це було ніби якимось протестом проти того, що протягом 24-х годин він і рісочки не мав у роті.

Разом із Швейком до бригади було відправлено такий папір: «На підставі телеграми № 469 піхотинець Йозеф Швейк, який втік з 11-ї маршової роти, пересилається до штабу бригади для дальшого слідства». Конвой, що супроводив Швейка, складався з чотирьох вояків різних національностей. Тут були поляк, мадяр, німець і чех. Останній був за старшого у конвої, бо мав чин єфрейтора. Він приндився перед земляком-арештантом, показуючи свою необмежену владу над ним. Коли Швейк на вокзалі попросився до клозету, єфрейтор грубо відповів, що він піде до вітру аж у бригаді.

— Добре, — відповів Швейк, — тільки напишіть мені це розпорядження на папері, щоб, коли в мене лусне сечовий міхур, було відомо, хто в цьому винен. На все є закони, пане єфрейторе.

Єфрейтор — колишній пастух — злякався цього сечового міхура і тому на вокзалі весь конвой урочисто повів Швейка до клозету. Єфрейтор взагалі протягом усієї дороги справляв враження жорстокої людини і так надимався, немов завтра вже мав дістати щонайменше чин командира корпусу.

Коли вони сиділи в поїзді на лінії Перемишль — Хирів, Швейк сказав йому:

— Ото дивлюсь, пане єфрейторе, на вас і згадую єфрейтора Бозбу, який служив у Тренто. Коли його зробили єфрейтором, він почав з першого ж дня раптом товстіти й товстіти, щоки у нього спухли, а живіт так роздувся, що на другий день вже й казенні штани на нього не налазили. Але найгірше було ось що: у нього почали у довжину рости вуха. Послали єфрейтора в лазарет і полковий лікар сказав, буцімто таке буває з усіма єфрейторами. Спочатку їх аж пре, у декого, правда, це швидко минає, але єфрейтор Бозба — тяжко хворий і може луснути, бо єфрейторська зірка дуже впливає йому на пупок. Отже, щоб його врятувати, довелося відрізати зірку, і він одразу ж сплющився.

З цієї хвилини Швейк марно намагався зав’язати з єфрейтором розмову і по-дружньому пояснити, чому завжди кажуть, що єфрейтор це нещастя роти. Єфрейтор на це не відповідав і тільки похмуро кидав загрози: мовляв, невідомо, хто з них двох сміятиметься, коли приїдуть у бригаду. Словом, земляк себе не виправдав, а коли Швейк поцікавився, звідки він, єфрейтор відповів, що це Швейка не обходить.

Швейк заходив навколо нього з усіх боків. Розповідав, що це не вперше його ведуть під конвоєм і він завжди непогано розважався з тими, хто його супроводив. Єфрейтор мовчав, як риба. Та Швейк не вгавав.

— Мені здається, пане єфрейторе, вас, напевно, в житті спіткало якесь лихо, якщо ви втратили мову. Я знав багатьох сумних єфрейторів, але такої копиці нещастя як ви, пане єфрейторе, даруйте мені на слові, я ще не бачив. Довіртеся мені, розкажіть, що вас так муляє, може, я вам щось пораджу, бо солдат, якого водять під конвоєм, завжди має більший досвід, ніж ті, хто його вартує. Або знаєте що, пане єфрейторе, щоб дорога швидше минала, розкажіть мені що-небудь, ну, хоч би те, які у вас на батьківщині околиці, чи є там ставки, або, можливо, там є руїни якогось замку, тоді б ви могли нам розповісти якусь легенду, пов’язану з тими руїнами.

— Годі, з мене досить! — вигукнув несподівано єфрейтор.

— Ви щаслива людина, — сказав Швейк. — Деяким людям ніколи не буває досить.

— Нічого, тобі в бригаді покажуть, де раки зимують. А я з тобою воловодитись не хочу, — це були останні слова єфрейтора, після чого він остаточно замовкнув.

Розмова серед конвоїрів взагалі не клеїлася. Мадяр балакав з німцем на особливий манер, бо знав з німецької мови лише «jawohl» і «was»[173]. Коли німець йому щось розповідав, мадяр кивав головою і говорив «jawohl», а коли той замовкав, мадяр вимовляв «was», і німець знову починав говорити.

Конвоїр-поляк тримався аристократично. Ні на кого не звертав уваги і розважався тим, що сякався на землю, дуже зручно користуючись для цього пальцем правої руки, потім меланхолійно розмазував це прикладом гвинтівки по підлозі, а запаскуджений приклад елегантно витирав об штани, причому безперестанку бурмотів:

— Свята Панно.

— Ну, щось ти це не дуже вмієш, — звернувся до нього Швейк. — У нас на Боїшті у підвалі мешкав підмітайло Махачек. Так той звичайно сякався на вікно і так майстерно розмазував, що з того утворювалася картина, як Лібуша віщує славу Празі{66}. За кожну картину він діставав від жінки таку державну стипендію, що завжди ходив