Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

приніс їм свіжовидоєного, з піною, сніжно-білого молока. Кожна отримала повне горнятко.

— Думаю, від такого молочка доці стане набагато ліпше, — сказав, кивнувши Кларі, — те, що я тобі дав, видоїв у Білки. А молочко від неї, знаєш, яку силу дає! Тож пий скоренько і на здоров’я!

Кларі ніколи не доводилося куштувати козячого молока. Вона з острахом нюхнула його, але коли побачила, з яким задоволенням, не відриваючись, п’є Гайді, й собі приклалася до горнятка. І дійсно, молоко було солоденьке й ситне, ніби до нього додали цукру й кориці. Воно так засмакувало дівчинці, що та випила його до останньої краплини.

— Завтра я тобі два горнятка принесу, — задоволено відреагував дідусь.

На полонину піднявся Петрусь з отарою. Поки Гайді, як завжди, бурхливо віталася з кізками, які оточили її зі всіх боків, Вуй підкликав хлопця, бо хотів йому дещо розтлумачити, а кози так голосно розмекалися, що нічого не було чути.

— Слухай, що я тобі казати буду, — наголосив старий, — віднині Білка нехай пасеться там, де їй захочеться. Вона знає місця з гарними травами, ото якщо піде вгору — іди слідом. Іншим козам це також на користь буде. Захоче ще вище, пускай і туди, затямив? Якщо будеш мусити трохи полазити — тобі це не зашкодить. Коза ліпше за тебе знає, де кращий випас, найліпше молоко з того буде. Чого витріщаєшся на них, ніби котру хочеш ковтнути!? Давай! Вперед! Ніхто тобі не буде заважати!

Петрусь уже був навчений відразу підкорятися наказам Вуя. Отож після команди кинувся її виконувати. Але було помітно, що його щось мучить, бо постійно оглядався і робив страшні очі. Кози попростували за пастушком і потягли разом зі собою Гайді. Петрусеві це було на руку:

— Мусиш зі мною! — гукнув з погрозою, — маєш піти, куди Білка захоче.

— Нє, не можу, я тепер довго-довго не зможу ходити на пасовисько, не ходитиму, доки Клара тут. Але дідусь пообіцяв, що ми обов’язково колись поженемо отару разом.

Дівчинка прослизнула поміж кіз і вистрибом повернулася до Клари. Петрусь погрозливо затрусив кулаками в напрямку інвалідного візка, кози перелякано метнулися розсипом догори, пастушок — за ними. Так вони й бігли, аж поки не зникли з виду. Петрусь поспішав, бо боявся, що Вуй побачив його грозьбу, й не хотів знати, яке враження вона справила на нього.

Дівчатка стільки запланували всього, що не знали, з чого почати. Гайді запропонувала спершу написати листа бабусі, бо ж обіцяли їй писати щодня. Бабуся не була певною, що затія залишити внучку на полонині, виправдана. Вона ж бо не знала, як добре почувається Клара. Старенька хотіла знати геть усе про стан здоров’я внучки, тож взяла з дівчаток обіцянку писати, розповідаючи про свої враження. Таким чином вона могла спокійно залишатися вдома, доки в Клари все добре.

— Маємо йти в хатину, щоб написати листа? — спитала Клара, яка пристала на пропозицію Гайді, але їй так подобалося на свіжому повітрі…

Гайді метнулася в хатину й винесла звідти шкільне приладдя та низенького стільчика-триногу. Поклала читанку, яку Клара мала використати як підставку, та зошита подрузі на коліна, а сама сіла на стільчику коло лавки. Дівчатка почали описувати враження, але вже після першого речення Клара відклала олівець, щоби помилуватися краєвидом: усе було таким красивим! Вітерець уже був не прохолодним, тепер він ніжно пестив її обличчя та шепотів у верховітті. У кришталево чистому повітрі весело кружляли мошки, і всюди панувала абсолютна тиша. Височенні гори мовчки, гордовито споглядали долину, де маленькі хатинки осель видавалися чепурними забавками — тихі, мирні та спокійні. Тишу час від часу порушували веселі вигуки когось із пастушків, і їх підхоплювала, повторюючи, луна.

Ранок минув непомітно. Прийшов із паруючою стравою дідусь, який сказав, що всі залишатимуться надворі з донечкою, доки не зайде сонце. Отож вони пополуднували, як і вчора: просто неба і з великим апетитом. Після обіду Гайді завезла Клару під ялини, бо дівчатка домовилися, що там, у затишку, вона розповість Кларі про все, що з нею трапилося після від’їзду з Франкфурта. З того часу, як Гайді покинула будинок Зеземаннів, там нічого не змінилося, все відбувалося за встановленим порядком. Проте Клара мала що розповісти. Її новини стосувалися мешканців будинку, котрих добре знала Гайді.

Отож діти сиділи під розлогими старими ялинами, і чим жвавіше розповідали свої історії, тим голосніше висвистували пташки над ними у густому гіллі, наче їм теж кортіло порозмовляти. Час збігав швидко, діти незчулися, як прийшов вечір. Із гір уже зійшла отара в супроводі пастушка зі зморщеним від злості, лютим обличчям.

— Доброї ночі, Петрусю! — гукнула Гайді, коли зауважила, що хлопчина не має наміру зупинитися біля них.

— Доброї ночі, Петрусю! — повторила Клара.

Пастушок навіть не муркнув у відповідь, тільки голосно сопів і чимдуж гнав кіз.

Коли Клара побачила, як дідусь веде чистеньку Білку до кошари, щоб там її видоїти, їй, несподівано, так захотілося напитися досхочу пряного козячого молока, що вона ніяк не могла дочекатися, коли він вийде з горнятком для неї. Дівчинка дивувалася своїм забаганкам.

— Це так смішно, Гайді, — сказала вона, — я завше їла лише тому, що мусила. Всі страви були за смаком як риб’ячий жир. Скільки разів я мріяла: «От якби мені взагалі ніколи не їсти». А тепер ніяк не дочекаюся, коли дідусь принесе молоко.

— Ага, я знаю, як то воно, — з розумінням підтримала подружку Гайді.

Вона пригадала час, проведений у Франкфурті, коли зовсім не мала апетиту, їжа їй у горлі застрягала.

Клара не могла усвідомити причини таких змін: раніше вона ніколи не була на природі, де дихала б чистим, свіжим, а особливо таким цілющим гірським повітрям.

Коли дідусь, як і обіцяв, приніс їй два горнятка козячого молока, дівчинка похапцем подякувала