Читати книгу - "Останній тамплієр"

і простягнули, з'єднавши нею обидва кінці V-подібного бойового порядку. Помістивши мотузку впоперек стежини, якою мали наближатися мамлюки, рицарі притрусили її землею, а самі сховалися — кожен на своєму місці.

Їм не довелося довго чекати. Вони почули мамлюків ще задовго до того, як побачили, бо їхній гучний регіт і галас розносився далеко у непорушному повітрі. Було очевидно, що після своїх «подвигів» у цих місцях почувалися вони безкарно і поводилися нахабно.

Мамлюків боялися — і недарма. Близько п'ятдесяти років тому тисячі молодих хлопців було продано на службу єгипетському султану. Султан, погано уявляючи собі наслідки своїх дій, сформував із цих молодиків національну гвардію і назвав їх мамлюками, тобто, по-арабськи, «слугами». Через кілька років мамлюки стали ініціаторами революції й невдовзі захопили контроль над Єгиптом. Їх стали боятися навіть ще більше, ніж тих, хто колись продав їх у неволю.

Закутий у залізно-шкіряний обладунок, кожен вершник-мамлюк був озброєний довгим мечем у піхвах, а на паску у нього висів кинджал. На луці коня кожного знаходився круглий металічний щит, а кольорові стрічки, що елегантно звисали з їхніх списів, тріпотіли в куряві, що здіймалася навколо них.

Мартін порахував вершників. Хлопчик-пастух зробив правильний підрахунок. Кількість мамлюків дорівнювала двадцяти одному. Він знав, що усіх їх треба вбити, інакше їхнє життя закінчиться саме тут — біля колодязя у місті, яке покинули мешканці. Якщо хоч один із ворогів втече, то потім їх повернеться іще більше.

Коли останній з мамлюків проїхав повз позицію, яку зайняли Гуго з товаришем, Мартін почув, як ватажок групи під'їхав до колодязя і спішився. Різко підскочивши, Мартін вилетів з колодязя наче ядро з гармати і швидко скосив двох ворогів смертоносними помахами свого палаша. Решта вершників саме злізали з коней, коли соратники Мартіна вискочили зі схованок і налетіли на них з войовничими криками, рубаючи і колючи їх усім, чим вони були озброєні. Раптовість була повного, її ефект — вбивчим.

Мамлюки, які ще не встигли спішитися, розвернули своїх коней, пришпорили їх в галоп і кинулися навтьоки тим самим шляхом. Коли вони порівнялися з Гуго, капітан різко підняв мотузку і туго її напнув. Вершники навіть не встигли її помітити. Коні, що неслись попереду, попадали, решта налетіли на них ззаду, і вершники, повилітавши із сідел, безпорадно гепнулися на землю. Тут до них підоспіли рицарі, і невдовзі на всьому маленькому полі бою не лишилося жодного живого мамлюка.

Але перемога далася дорогою ціною.

У розпалі сутички загинули два моряки і два рицарі. Живими лишилося п'ятеро, включно із Еймаром.

Зате тепер вони мали коней, вони мали зброю.

Тієї ночі, поховавши своїх загиблих, вцілілі після катастрофи корабля спали під стінами зруйнованої церкви, по черзі стоячи на варті. Однак Мартін ніяк не міг заснути. Його розбурханий розум ніяк не вгамовувався, гостро реагуючи на звуки і рухи.

Зсередини церкви, де на ночівлю влаштувався Еймар, почувся шурхіт. Мартін знав, що його старшому товаришу було дуже боляче — час від часу той спльовував кров. Рицар підвівся, зайшов до церкви через обгорілий портал, але не побачив Еймара у тому місці, де він його залишив. Мартін понишпорив очима у темряві й побачив, що старший рицар сидить біля невеликого вогнища, яке миготіло від поривів вітру, що долітали до нього крізь дірявий дах. Наблизившись, Мартін побачив, що Еймар щось пише. То був лист. Поруч лежав якийсь шестеренчастий пристрій, якого йому раніше не доводилося бачити.

Старший товариш підвів голову і поглянув на Мартіна; в його очах відбивалося миготливе світло вогнища.

— Мені потрібна твоя допомога, — мовив він хрипким і скрипучим голосом.

Мартін, вагаючись, підійшов до нього і відчув, як напружилися його м'язи.

— Чим я можу прислужитися? — запитав він.

— Здається, сили покидають мене, — прокашляв Еймар. — Ходи-но сюди.

Він насилу підвівся, скривившись від болю, підняв шкіряну торбу і повів Мартіна вглиб церкви, в ту її частину, де підлога була встелена кам'яними плитами; на деяких із них були вибиті імена і дати. Мартін здогадався, що вони позначали місця поховання.

— Отут, — сказав Еймар, зупинившись біля каменю, на якому виднілося слово «Romiti».

Мартін запитально подивився на нього, все іще не розуміючи, що має зробити. Еймар через силу посміхнувся.

— Відсунь, будь ласка.

Мартін не потребував подальших пояснень. Він витягнув меча із піхв і підважив ним могильну плиту.

— Не зачиняй, я зараз, — сказав Еймар, а потім став навколішки і опустив шкіряну торбину в темний отвір. Впоравшись, він кивнув своєму молодшому товаришеві. — Готово.

Мартін обережно опустив плиту на місце. Еймар ретельно обдивився навсібіч, аби пересвідчитися, що їхнє вторгнення лишилося непоміченим, потім підвівся, пошкутильгав назад до свого притулку і влігся на підлогу, скорчившись від болю.

Мартін занепокоєно вдивлявся в темряву, і в голові у нього крутився рій суперечливих думок. Коли Еймар де Війєр вперше запропонував йому приєднатися до ордену, то він був у захваті від такої честі. Протягом перших трьох років ця честь знаходила своє підтвердження: рицарі-тамплієри дійсно виявилися об'єднанням винятково шляхетних і не менш безстрашних людей, відданих Господу, людству і Церкві. Але тепер, коли Святу землю було втрачено, що на них чекало у майбутньому? Мартін уже не мав того чіткого уявлення про цілі тамплієрів, яке було у нього колись.

Він згадав тепер і про інші питання, які турбували його й раніше. За час перебування в ордені йому стало відомо про приховані суперечності всередині цієї організації. З уривків випадково підслуханих розмов Мартін дізнався про