Читати книгу - "Вогняна зима"

Мертвих могло бути набагато більше.

І від того, аби почали стріляти на ураження раніше, їх усіх берегла вища сила, не інакше.

Утім, подібні висновки не змушували Котю покладатися на Господа Бога й думати: хорошим людям він підкине удачі. А поганим — затьмарить розум.

Така реалістична оцінка ситуації лише додавала куражу.

Адже Костянтин Стогов уже давно кинув ментам особистий виклик. Хоч ніде й ні перед ким власного настрою на партизанську війну з ними не демонстрував.

І саме тому Котя не здивувався, коли тривожна новина прийшла не через рацію.

Жінка, яка її принесла, відчинила дверцята, усе ж перепитала:

— Наші?

— Тут усі наші. Хтось конкретно потрібен?

— Ви Автомайдан?

Стогов кивнув, і жінка сіла в салон.

— Думала, просто стоїте.

— Давно до мене в машину не сідали красиві жінки.

— Вимкніть мачо. Їдьмо, — сказала коротко.

Останні дні відбили в Коті звичку дивуватися будь-чому.

— Куди? — запитав коротко й діловито, розігріваючи мотор. — До речі, ми не знайомі. Костянтин. Позивний «Котя». Для друзів.

— Ага, — кивнула жінка, скинула обшитий хутром каптур.

Труснула головою. По плечах розсипалося біляве волосся. Увімкнувши світло в салоні, Котя придивився, тут же помітив — фарбоване. Ще пахнуло цигарками. Незнайомка порилася в кишенях, витягнула синій «Bond», зовсім не жіноче куриво. Не питаючи дозволу, узяла прикурювач.

— Могли б дозволу запитати, — зауважив Котя.

— У вас алергія?

— Сам курець.

— Так у чому річ? — вона затягнулася. — Женя.

— Що?

— Євгенія. Ви Котя, я почула. Їдьмо.

— Куди?

— Дарниця. «Швидка допомога», лікарня, на Братиславській. Там наші, поранені. Двоє, кульові. Привезли дві години тому. На місці вже адвокат, Паша, мій знайомий.

— Сам?

— Ще двоє з Самооборони.

— Мало.

Котя зрушив із місця, здаючи назад. Припаркувався з боку Прорізної, на тротуарі, ближче до барикади. Перед тим вивозив поранених і тепер повернувся на висхідну, чекаючи наступного сигналу.

Коли на Грушевського спалахнула війна, підстрелених, уражених беркутівською картеччю та контужених почали розвозити по лікарнях. Того вимагали правила, лікарі зі «швидкої» чергували поруч постійно. Та вже під ранок понеділка пішли чутки, які згодом стали перевіреними фактами — з лікарень жертв організовано вивозить міліція в невідомому напрямку. Зазвичай відомостей про викраденого нема близько доби. Потім його знаходять десь у райвідділі, у камері, як підозрюваного в організації масових заворушень, участі в них, незаконному володінні зброєю, замаху на працівників правоохоронних органів тощо. Частина підписує будь-які папери або не відповідаючи за себе, у неадекватному після поранення стані, або — в обмін на медичну допомогу, яку чесно надають, але водночас майстрячать справу.

Автомайданівці налаштувалися вивозити таких у безпечні місця.

Звісно, якщо вдасться спрацювати на випередження і якщо є змога сховати людину в клініці, де охорона та адміністрація можуть собі дозволити буцатися з міліцією. Люди допомагали приватно, і Жека Воропай, який ось тільки щойно зняв гіпс, уже переховував у себе в чотирикімнатній квартирі двох: ультраса «Дніпра» і бійця з «Правого сектора».

Власник джипа, зціпивши зуби, виконував настанови лікарів давати нозі менше навантажень та проходити реабілітацію. Тому Жека Воропай далі сидів удома, аби дружина не тріпала нерви, і притулок пораненим запропонував сам. Після чого Котя про всяк випадок купив картку іншого, ніж у нього є, мобільного оператора. Жека знав лише цей номер. Перехованих просили нікому без нагальної потреби не дзвонити. Воропай, окрилений тим, що нарешті при революції, занурився в процес по самі вуха, перебравши на себе роль зв’язкового. Тож бодай за цих двох, практично незнайомих йому пацанів, Котя був спокійний.

— Ага, мало, — погодилася Женя, приспускаючи бокове скло й випускаючи в мороз тонкий білий струмінь. — Ще п’ятеро на вулиці. В охороні. Півгодини тому намалювалися підозрілі тачки. Схоже, їх випасли, гребтимуть по команді. Там лікар ще кудись зник.

— Черговий?

— Черговий. Був — і загув, — Женя роздратовано гойднула головою, волосся ковзнуло по коміру парки. — Медсестра прийшла до адвоката. Сказала — доктор здав. Подзвонив кудись, після того пішов геть. Телефон вимкнув. Сестричка дала Паші свій. Ніхто не просив, сама. Адвокат мене смикнув, щоб шукала кавалерію. З ліжка підняв, тільки я все одно не спала.