Читати книгу - "Вогняна зима"

148
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 126
Перейти на сторінку:
class="book">— Молодця.

З того, що вона сказала, Котя зрозумів: жінка так само, як і він, не вважає міліцію дурнішою за себе, бо припускає: навіть найхитріші програми можна зламати й узяти на прослушку. Не кажучи вже про мобілки — їх зафіксували давно й тепер тримають на постійному контролі. Особливо, якщо стосується не рядових, котрих десятки, як не сотні тисяч, активістів.

Проскочивши Прорізну й вируливши на Володимирську, джип узяв праворуч, поїхав бульваром Шевченка, далі Котя скрутив на Петлюри.

— Гачок зробимо, — пояснив. — Утратимо небагато, місто порожнє. Підемо через Червонозоряний, потім ляжемо прямим курсом. Навряд чи пости стоятимуть кругом, проскочимо.

Женя мовчки курила. Котя хотів приєднатися, та передумав, запитав натомість:

— Медсестра, значить, за нас?

— За нас. Дзвоніть, каже, з мого, ваші, напевне, слухають.

— Ще минулого літа сказав би — манька шпигунська. Зараз не буду.

Історія вкотре підтвердила Котіне переконання — не один він, слава Богу, розуміє, що менти зовсім не дурні й здатні на будь-яку каверзу. Подвійне страхування. Навіть потрійне. Женя ж нікому не дзвонила, не запустила інформацію по каналах зв’язку: теж передбачлива, на воду дме.

— Стоп! — вигукнула вона раптом, знову труснувши волоссям. — Стоп, ми куди?

— На допомогу, — Котя холоднокровно стискав кермо, дивлячись перед собою в чорноту морозяної ночі.

— Чому самі? Ти ж один! Паша просив кавалерію!

— По-перше, нас двоє, — Котін голос звучав спокійно. — А по-друге, ми з вами, Євгеніє, малознайомі.

— Ми зовсім незнайомі!

— Бачте! А ви вже мені не вірите. Я до цього звик, Євгеніє.

— До чого?

— До жіночої недовіри. Трохи про себе. Бізнесмен, тридцять три роки, двічі розлучений. Дітей нема.

— Цінна інформація. Ми не про те говоримо. Хоча… не можете втримати жінок біля себе. Не робить вам честі.

— Ви заміжня, Женю?

Зависла коротка пауза.

— Розлучена, — вичавила вона нарешті. — Один раз.

— Тему закрито, — Котя кивнув сам собі. — Тепер до справ, які нас познайомили. Сьогодні гаряче, як і вчора, і позавчора. Наші гасають Києвом третю добу. Збирати зараз когось, підтягувати на підмогу — палити час. Час — не шини, багато не спалиш, — він коротко реготнув із власного жарту. — Тим більше, ви самі цілком виправдано боїтеся слати маяки випробуваними способами, бо вони відомі ментам. Серед тих поранених ваші друзі, знайомі, родичі?

— Яка різниця? — Женя дивувалася щиро. — Люди. Вони в біді. Хіба віддавати ворогу можна того, хто тобі не родич?

— Логічно. Беру свої слова назад.

Поки говорили, джип упевнено розтинав ніч, без особливих перешкод вискочивши на міст Патона, перетнувши його й лігши потрібним курсом. Хвилин десять, максимум — п’ятнадцять…

Дзенькнув Женін телефон. Вона глянула на дисплей, промовила:

— Номер медсестри. Це Паша, — миттю відповіла: — Ну? Що?

Слухаючи, похмурніла. Закусивши губу, сказала в трубку:

— Уже на підході, — і, скинувши дзвінок, сказала, дивлячись просто перед собою: — Самооборону на вулиці пов’язали. Беркутівці. Паша бачив із вікна. Прямо кіно американське, захоплення якоїсь Аль-Каїди.

— Херово… вибачте.

— Нічого. Це справді херово, — погодилася Женя. — Наші ще всередині. Але…

— Спокійно. Колеса є?

— Адвокат із машиною.

— Усі влізуть?

— Куди дінуться.

— Хай виводить людей. Зараз. Коли їхатимуть від лікарні, треба дати маяк. Фарами моргнути чи ще щось. Ніколи сліпати в темряві. Але — щойно ми там будемо, не раніше. Керуйте, усе треба робити швидко.

Нічого не питаючи більше, Женя швидко вийшла на зв’язок із товаришем, переказала інструкцію дослівно. Після того замовкла, відчувши: під руку краще не говорити.

Перед лікарнею Котя збавив газу, дочекавшись, поки пасажирка кине товаришу повідомлення. Утікачі не барилися — виїхали з двору на шосе, мигнувши й визначивши себе.

— Тільки зрозумійте правильно, Женю, але їм пощастило, що раніше забрали інших, — сказав Стогов.

— Чому? — стрепенулася вона. — У чому щастя? У тому, що наших зараз пресують?

— Ресурс не безмежний, — зітхнувши, пояснив Котя. — Менти не можуть постійно проводити ротацію своїм форпостам. Вони зняли групу супроводу, бо отак, на «нахалці», ще не готові витягати

1 ... 75 76 77 ... 126
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогняна зима», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогняна зима"