Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

вже! – відповіла Ганна.

Вона замаскувала криївку, швидко набрала полін і побігла до будинку. Там кипіло життя. Кімнату, де вона спала з чоловіком, зайняв полковник. Зв’язкові протягнули телефон і тепер перевіряли зв’язок. У коморі на дерев’яній підлозі лежали семеро поранених. Солдати наповнили водою великий казан і поставили на вогонь.

З двору почувся стукіт заліза – це танкісти перевіряли свої машини.

Ганна зупинилася посередині кухні, не знаючи, що робити. У такому стані її застала лікар.

– Іди зі мною! – сказала вона. – Допоможеш з пораненими.

День тягнувся немилосердно довго. Ганна робила те, що їй накажуть: перевертала поранених, прала закривавлені пропотілі гімнастерки, декілька разів ходила за дровами, але взяти непомітно глек з водою не було можливості. Врешті вже в обідню перерву, коли основну роботу пороблено, і полковник приліг відпочити, та й інші задрімали, де прийдеться, Ганна вловила момент, коли на кухні нікого не було, налила у глек води, трішки побілила молоком, сміливо взяла зі столу одну буханку хліба. За цим заняттям її застала лікар.

– Що ти робиш? – строго запитала вона. – Цей хліб пораненим.

– Пані, помилуйте! – почала проситися Ганна. – Ми замісили тісто, бо хліб вже закінчився. Мої у сусідів, а я мушу нагодувати маленьку дитину. Їй лише три місяці. Ось хочу віднести хліба й молока. Пустіть!

«Пані» підозріло подивилася на Ганну, сказала «Почекай мене тут», зникла за дверима. Невдовзі повернулася, тримаючи у руках банку тушонки й плитку шоколаду.

– Бери. Це від мене.

– Дякую, пані!

– Не затримуйся тільки, – попередила лікар. – І не називай мене пані.

– Добре… пані, – наостанці сказала Ганна і вибігла з кухні.

А лікар усміхнулася й повернулася до себе у кімнату.

Ганна вийшла на подвір’я, де у тіні, що її кидали розлогі дуби, спали солдати, оглянулася. Слава Богу, ніхто не вештається. До Івана Засмужного, де перебувала її родина, стежка вела повз стодолу, тому Ганна і направилася туди.

Біля наполовину спорожнілої дровітні нікого не було. Стараючись не шуміти, жінка поклала принесене на долівку, підняла люк і знову зустрілася з тривожними очима.

– Я вам принесла поїсти, – тихо сказала вона. – Ось.

Ганна один за одним подала вниз глек з водою, хліб і банку тушонки. Подумавши, вона залишила собі шоколад, справедливо вирішивши, що солодке хлопці зараз їсти не будуть, а ось синові напевне сподобається. Жінка знову закрила криївку, притрусила корою і побігла до сусідів, де на неї вже чекали.

Коли стемніло і всі поснули, старий Теодор закликав до себе сина.

– Михайле, треба щось робити, – сказав він.

– Я знаю. Не дай Боже, їх знайдуть, – відповів він. – Тоді нам кінець усім.

– Відведеш їх на лісничівку.

– Добре.

– Відведеш – назад вночі не вертайся. Переночуй в когось.

– Переночую. У дядька Гриця.

– З Богом!

Теодор Засмужний поцілував сина в лоб, і Михайло розчинився в темряві. Він обережно, не зчиняючи шуму, пробрався до свого обійстя, де знав кожну травинку. На небі неначе хтось розсипав коштовне каміння, лише на заході гострими ріжками стирчав молодий місяць. Михайло обережно зайшов під навіс, зупинився й прислухався. Тихо. В темряві намацав замасковане кільце, підняв.

– Ви живі? – запитав пошепки.

З-під землі війнуло гарячим, пропахлим людським потом повітрям.

– Де москалі? – почулося запитання.

– Сплять. Вилазьте, я вас проведу.

– Куди?

Один за одним всі п’ятеро піднялися з душної криївки. Михайло тихо закрив люк, навпомацки замаскував.

– У Пирятин, – сказав він. – Люди кажуть, зараз там перебуває курінь партизанів.

– Партизани? – здивувався старший. – Це точно?

– Кажу ж, так говорять.

– Веди нас.

Ішли тихо, слід у слід. Зліва на фоні зоряного неба чорніли силуети танків. Ішли борозною, що відділяла ще незжату пшеницю від невеликого ліска, швидше навіть вільшини. Враз Михайло несподівано зупинився. Старший уткнувся йому у спину. Він хотів було вичитати недбайливому провідникові, але вчасно спинився: попереду чорнів силует озброєної людини, яка стояла на чатах. Іван відчув, що наступний за ним вояк вийняв ножа. Командир заперечливо похитав головою, мовляв, не треба.

Присіли. Через п’ять хвилин вартовий повільним кроком направився до танків.

– Пора! – сказав Михайло.

Невдовзі вони проминули кільце охорони і покинули село. Було темно, хоч око виколи, але Михайло впевнено вів невеличкий загін до мети. Затримка, і досить тривала, виникла перед гостинцем. Звичайно безлюдний, він враз ожив, як тільки вони до нього наблизилися й залягли у рові обабіч. Десь зі сходу раптово долинув далекий гул, дорогу освітило потужне світло. Радянські війська перебазовувалися на захід, ближче до фронту.

Колона складалася з танків, вантажних машин, закритих брезентом «катюш», звичайних автомобілів. Вони неслися дорогою, з-під коліс і гусениць навсібіч летіла галька, а зовсім поруч, за якийсь метр у рові втиснулися у землю шестеро людей. Добре, що рів був досить глибокий і світло фар не діставало туди: зелена військова форма чудово вирізнялася на фоні жовтої випаленої сонцем трави.

Але минулося. Остання «катюша» освітила місце схованки, і знову настала темрява, ще чорніша, аніж раніше. Командир полежав ще деякий час, потім обережно підвів голову, оглянувся. Тихо.

– Пішли, – сказав він тремтячим голосом.

Перебігти дорогу було секундною справою. Михайло провів їх тільки йому знайомими рівчаками, посадками, якнайдалі від доріг і присілків. Більше їм не зустрівся ніхто. Коли зліва зачорніли будинки, Михайло зупинився і тихо сказав:

– Пирятин. Вам – туди.

І показав рукою на ледь помітну лісову дорогу.

– Дякую, друже! – потиснув йому руку старший. – Дякую за все. Але вам повертатися небезпечно.

– Я знаю, – відповів Михайло. – До ранку я переночую у родини. Це неподалік.

Він враз розчинився у темряві, неначе і не було.

– Знаєте, хлопці, що я думаю, – мовив старший. – Поки ми матимемо такий міцний надійний тил, ми непереможні. А зараз пішли.

А через декілька днів почалося пекло. В суботу, якраз на Спаса, всі Засмужні поїхали на бричці до церкви; вдома залишилася лише Ганна з маленькою Марійкою. Вже після відправи, повертаючись додому, почули звуки бою з боку Пирятина. Він то затухав, то розгорався, але не припинявся. Каменюхи не ризикували не те що вигнати худобу на пасовисько, а й просто виглянути з хати. У багатьох з них у Пирятині жили родичі чи просто знайомі, тому на душі у них було неспокійно.

Вже ввечері ситуація дещо прояснилася. Всюдисущі хлопчаки повідомили, що за Пирятином у лісництві відбувся великий бій між партизанами і великими силами НКВС. Скільки загинуло повстанців – сказати ніхто не міг, а вбитими енкаведистами був усіяний весь насип.

– Усе це добром не закінчиться, – сказав тоді Теодор.

Його слова справдилися вже наступного дня. Із раннього ранку над Пирятином піднявся чорний