Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

очах зблиснув вогник, віддалено схожий на повагу, але потім його лице спохмурніло. Він роздратовано звільнив руку з пальців Данила й обсмикнув рукав.

— Ти не зможеш.

— А от подивимося. Якщо ти допоможеш, то...

— «Леобурзький вісник»! Терміновий випуск! Вбивцю буде покарано!

Данило здригнувся й озирнувся. Хлопчисько прудко проскочив між ним і Тео, розмахуючи стосиком газет і волаючи рекламні гасла:

— «Леобурзький вісник» — всі новини міста всього за два левчики! Вбивцю члена Ради стратять на Ярмарковому майдані!

У Данила закалатало в грудях. Він пхнув хлопчику монету й гарячково розгорнув свіжу газету.

«Знаряддя помсти». Готичний шрифт із завитками.

Малюнок — майже на всю першу сторінку. Квадратний Ярмарковий майдан. Оздемір, Варга й Райнгард, притримуючи циліндри, дивляться, як робітники встановлюють на помості гігантських розмірів... гільйотину.

Як добре знають наші високоповажні читачі, публічних екзекуцій у Леобурзі ніколи не проводилося. Проте останнім часом наше місто веде справжню війну. Лиходії, які вважають себе борцями за справедливість, не гребують жодними засобами — вони знищують цивільні дирижаблі й мирних містян, викрадають шанованих у місті людей і ображають честь Леобурга! Неспокійна ситуація в місті та трагічна загибель високоповажного Фелікса Густава Яблонського змушують Верховну Раду вжити найжорсткіших заходів. Сьогоднішнім рішенням Ради було введено в дію новий вид покарання за особливо тяжкі злочини — смертну кару. Першою випробувати силу нового знаряддя помсти — гільйотини — випаде Агнесі Яблонській. Сьогодні вранці Високий суд вільного міста Леобурга, зважаючи на наявність беззаперечних доказів, визнав її винною у вбивстві члена Верховної Ради Фелікса Яблонського...

«Наше місто — це місто гордих, чесних і сміливих людей. Воно не терпить зради, і до такої образи, як вбивство шановного Фелікса Яблонського, нашого вірного соратника й друга, ми не можемо поставитися поблажливо. Прощення не буде. До цього часу смерть злочинців не поганила міських площ, але часи змінилися. І спраглі до справедливості леобуржці побачать відплату вбивці на власні очі вже за два дні»,— наводилися нижче слова голови Верховної Ради, отця-фундатора Юміта Оздеміра.

Данило зім’яв газету й поглянув на Тео.

Агнесу стратять.

І щоб урятувати її, він має лише два дні.

Розділ 13

У вогні

Пролунав дзенькіт, ніби тиша літньої ночі за мить розбилася на друзки. Федя не одразу зрозумів, чи не сниться це йому. З вікна линуло дивне мерехтливе світло: мінливе, помаранчево-червоне. Його джерело було десь унизу. Федя сів на ліжку, кілька разів розгублено кліпнув, і в нього всередині за мить усе закрижаніло.

Він похапцем підскочив до вікна. Поруч зі стайнею яскраво палав дерев’яний сарайчик із садовим реманентом і стара суха яблуня.

— Твою ж нехай!!!

Федя схопив зі стільця джинси, вліз у них, сяк-так влучаючи в холоші, й вилетів у коридор.

— Женю!

— Та я вже бачила! — вона стояла на порозі кімнати, розпатлана й перелякана.— Викликати пожежників?

— Так! Чи... які в дідька пожежники? Поки доїдуть — згоримо! Я по вогнегасник!

— Де ж ти його...

— В коморі!

За хвилину Федя з вогнегасником вискочив на подвір’я. Джекі завмерла посеред двору й незмигно дивилася на вогонь. Зблизька все мало значно гірший вигляд. Сарайчик палахкотів, у повітря вихором здіймалися іскри. Суха яблуня розкололася навпіл. Охоплена полум’ям гілка майже опустилася на дах стайні. Ще мить — і вогонь перекинеться й поглине всю дерев’яну будівлю.

— Відійди! — Федя відштовхнув дівчину.— Зараз завалиться!

Біля підніжжя пагорба з боку села чулася якась метушня. Хтось кричав: «Пожежа! Рятуйте!»

Дах сарайчика прогорів і обсипався всередину. Струмінь піни вперіщив у стовбур, охоплене вогнем дерево застогнало й розвалилося надвоє. Вогню стало менше, але на деяких гілках ще досі гарцювало полум’я. Щоправда, тепер — на даху стайні.

— От паскудство...— Федя кинув порожній вогнегасник на землю.

Джекі схопилася за голову.

— Казала ж — треба викликати!

— Вони приїдуть за три години! — загарчав Федя й закашлявся від диму.— Потрібен брезент... Неси ковдру, плед, пальто! Що-небудь! Треба загасити дах!

Джекі шмигнула в будинок. Стовбур яблуні важко застогнав і завалився на землю. Федя вилаявся, підняв драбину й притулив її до стіни стайні. За хвилину Джекі з’явилася з оберемком мокрих ковдр. Вона тицьнула усе це Феді, той виліз на плаский дах. Він швидко накривав охоплене полум’ям гілля, потім заходився гасити дерево, що поволі догоряло на землі.

Сарайчик, точніше, те, що від нього залишилося, тим часом остаточно розвалився, вогонь почав затухати. Біля будинку зібралися люди, але у двір не заходили, тільки зазирали через паркан. Поки Федя і Джекі вовтузилися з мотлохом, що жеврів на землі, надворі засяяв світанок. Нарешті загасили все до останньої тріски.

Федя розлючено глипнув на юрбу й витер з чола піт. Джекі ледь помітно тремтіла, переступаючи з ноги на ногу.

— Вибух був, потоп був, тепер ще й підпал,— люто посміхнувся Федя, не зводячи погляду з сусідів.

— Ти гадаєш...

— Джекі...— видихнув він і обійняв її за плечі.— Ану ж, задіємо твій мозок. Раптовий мітинг, раптовий камінь у вікно, раптова пожежа. Дивина та й годі.

Дівчина ніяково кахикнула й опустила очі. Образилася? Джекі ніби ненароком ковзнула поглядом по його торсу. Федя здивовано кліпнув і всміхнувся. Ага, збентежилася: вибігаючи з кімнати, він не натягнув футболку. Він прибрав руку з її плечей і трохи відступив.

— Перед тим, як спалахнуло, я чула дивний звук,— промовила Джекі після хвилинної паузи.— Щось дзенькнуло.

— Я теж. Мабуть, розбилася пляшка.

— Яка?

Федя знову роздратовано видихнув: ну скільки ж можна?

— Знаєш, що таке «коктейль Молотова»?

— Було б дивно не знати.

— Алілуя,— похмуро буркнув він.— Оце нам і кинули. Тому й спалахнуло за секунду.

— Стривай! Якщо це підпал, то мають залишитися якісь докази! Нам треба кудись поскаржитися, заявити...

— От ти й підеш заявляти. Я вже ходив — це нам дуже допомогло.

Джекі кілька секунд задумливо дивилася йому в обличчя, стиснувши вуста, а потім вказала пальцем:

— У тебе там сажа.

Федя насупився й потер долонею щоку.

— Ой, блін...— Джекі закусила нижню губу, ледве стримуючи усмішку.— Дай я.

Вона стала навшпиньки й торкнулася його щоки. Федя завмер. Її ніжний дотик був на диво приємний для розпеченої від жару шкіри, йому раптом захотілося, щоб ця мить тривала вічно. Щоб Джекі легко, ніби граючись, провела по його чолу. Щоб її тонкі пальці торкнулися скроні, скуйовдили волосся... Він заплющив очі, але