Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

дотик миттєво зник — так швидко, що Федя інстинктивно потягнувся за рукою дівчини.

— Це так просто не відтерти...— Джекі прибрала руку за спину й слабко всміхнулася.— Іди краще вмийся.

Федя кивнув, зібрав обгорілі клапті й попрямував до будинку. Він швидко помився й ліг у ліжко. Отже, чи дотягнуть вони до понеділка та приїзду екологів? Хтось не на жарт узявся за них. І, найпевніше, їх поки що «ввічливо попереджають», оскільки не жбурнули пляшку з «коктейлем» просто у вікно. А от згодом...

Федя перевернувся на другий бік. Очевидно: того, хто намагається їх вижити, не зупинять жодні папірці чи висновки експертів. Звідси треба забиратися, і то якнайшвидше! Немає жодної причини, чому вони мусять віддавати своє життя в жертву цьому будинкові.

Федя знову повернувся й роздратовано скинув ковдру.

«У тебе там сажа».

Її руки такі м’які.

Федя примружився. Як їй знову це вдалося — торкнутися так, що він досі згадує про це, хоча минуло вже пів години?

Так, стоп. Це явний сигнал, що час відвідати найближчий бар... минулого разу вони з Данилом цілком могли познайомитися з двома симпатяшками, якби той після подорожі до Леобурга не поводився, наче заморожений палтус.

«Це так просто не відтерти».

Він міг би стояти там вічність, якби вона продовжувала пестити його обличчя.

Саме вона.

І це ще одна проблема.

Десь завила сирена. Федя виліз із ліжка й підійшов до вікна. До маєтку їхали пожежники, яких викликали турботливі сусіди.

Віднедавна тиші й спокою у цьому будинку було годі й очікувати. Знову дзенькіт розбитого скла. Радісні вигуки. Джекі завмерла й зупинилася посеред сходів. Куди бігти — в бік кухні, до вежі, на дах?

— Де це у нас торохнуло?

Джекі здригнулася з несподіванки, ніби її облили крижаною водою. Федя стояв нагорі й з безтурботним виглядом спирався на поруччя другого поверху.

— Здається, на кухні.

— Ходімо,— він квасно посміхнувся й спустився до неї.— Оцінимо масштаби катастрофи.

Цілих шибок більше не було. Жодної. На підлозі валялося каміння, якийсь дрючок, гравій з доріжки. Федя прочинив двері чорного ходу й визирнув надвір.

— Курва мама! — тихо видихнув він.

— Що там?

— Збирай речі.

Він навіть не глянув на неї, тільки взяв з бюрка пачку цигарок і розкурив одну.

— Що? — Джекі перелякано дивилася на нього.— Що там таке?

— Кажу: збирай речі, ми звідси їдемо,— Федя видихнув дим і звів на неї погляд.— Негайно!

Нормальної відповіді, ясна річ, годі й очікувати. Джекі роздратовано видихнула й вийшла повз нього надвір. Зовні будинок було не впізнати.

Мало не до другого поверху стіни були вимазані свіжим гноєм і замальовані перевернутими пентаграмами. Довершував картину кривий напис крейдою: «Геть!» Прекрасний аристократичний маєток тепер став схожий на притулок підлітків-сатаністів.

— Я не жартую, у тебе двадцять хвилин,— Федя щиглем викинув недопалок у вікно.— О пів на другу автобус, ще встигнемо.

— К-куди?..

Він звів брову й скептично підібгав куточки уст. Джекі вже навчилася розрізняти з виразу обличчя, коли Федю скажено дратували її питання, але зараз чого кривитися? Якщо він хоче поїхати, то нехай їде собі, але куди він тягне її?!

— Спочатку — на зупинку. Потім заліземо в автобус. Доїдемо до Макарова. Від Макарова маршрутка ходить на Київ. Тоді до мене додому.

— Ні!

Слова вихопилися в неї мимоволі. Федя здивовано схрестив руки на грудях.

— Шляхетна панно, дозвольте поцікавитися: чому так категорично? — саркастично поцікавився він.

Вона вже якось уявляла його квартиру. Незвичне планування, багато світла, простору, дизайнерські штучки. Певно, десь у центрі. І потім, він казав, що зараз тимчасово мешкає у батьків. Судячи з його годинника, ноутбука та смартфону, родина у Феді далеко не бідна. Ох... Перед внутрішнім зором Джекі одразу ж замиготіли нещодавні нав’язливі картинки: реакція його батьків, сестри, друзів. Кого він притягнув? Хто це? Що їй тут треба?! Їй тут не місце!

— Я не можу...— жалісно пробелькотіла вона.— До тебе я не поїду.

— Знову це твоє чарівне «я ще на твої гроші не жила»? Тепер тебе бентежить мій дім?

— Та ні, не зовсім...— вона похитала головою і підійшла ближче, щосили стримуючи себе, щоб не взяти його за руку.— Просто... от що ти скажеш своїй родині? «Мамо, тату, Ніко, це Джекі, вона безхатько, хай отут переночує»? Вони будуть шоковані. Вони навіть ніколи не чули про мене...

Він і далі пильно дивився на неї, злегка примружившись від роздратування, але гнів у його очах поступово змінювався ледь помітним відтінком жалю. Джекі одразу спалахнула. Знову жаліє її?!

— Я дещо не так хотів сказати,— вимовив Федя з сумним, задумливим виразом обличчя.— Але якщо ти вважаєш, що мої настільки жахливі й викинуть тебе за двері, як паршиве кошеня, то о’кей — я винайму тобі номер у готелі. Згодна?

Ну... на це вона, мабуть, могла би погодитися. Можливо, Федя допоміг би їй знайти кімнату в гуртожитку, поки вона шукала б роботу, а там...

Цієї миті Джекі здалося, що стіни будинку здригнулися.

— Ти чув? — вона перелякано підняла плечі.— Таке «у-ух...»?

— Джекі, в тебе вже не двадцять, а десять хвилин,— втомлено пробурмотів Федя.— Якщо не звалимо, нас можуть закидати камінням до смерті. Тут стає занадто небезпечно. Мою заяву знову запхнули кудись у дупу, ніхто нас не захищатиме. Коли будемо в безпеці, я спробую писати по усіх фейсбуках, що тут руйнують архітектурний шедевр і все таке.

Джекі не слухала його. Будинок тремтів. Дивно, що Федя досі цього не помітив. У повітрі відчувалося стільки обурення й образи... Вона дослухалася, намагаючись збагнути. Невже вона божеволіє?

Антикварний інтер’єр. Сім стільців у вітальні будинку, де мешкало двоє. Старовинний коминок, старовинні годинники, важкий підсвічник, цупкі бордові портьєри, картини в позолочених рамах...

«Каміння повинно лежати так, як лежало, птахи — співати, як і співали, вітер — віяти, як і віяв».

Іван Дмитрович намагався відтворити тут атмосферу того, іншого світу. Можливо, саме тому портал урешті-решт відкрився, а тепер...

— Федю! — схвильовано вигукнула вона.— Ми не можемо звідси поїхати!

Він недовірливо звів брови.

— Чому це? Хочеш спробувати пожити з діркою в голові?

— Вони нас бояться! Хай що вони роблять, вони не шкодять нам безпосередньо, бо бояться. Вони навіть тебе не чіпали, коли ти виходив. Але тільки-но ми поїдемо, вони рознесуть увесь будинок, як той нещасний сарайчик! — Джекі затремтіла.— Будинку