Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Тео… – шепоче.
О, скажи ще! Прикушую шовковисту шкіру.
– Теодоре!
– М? Боляче?
– Телефон!
Чорт! Відриваюся від неї, трясу головою, налагоджуючи контакт із оточуючим середовищем.
Десь під нами вібрує мій мобільний.
Шукаю, дивлюсь на екран – Мілана.
Дзвінки колишніх рідко бувають доречними. Але щоб так невчасно?
Кидаю погляд на притихлу Олю.
Так, ми домовились, що довіряємо один одному. Але від гріха подалі, мабуть, краще пояснити?
– Мілана дзвонить. Я не знаю, що їй потрібне, правда. Я порвав із нею ще тоді…
– То дізнавайся швидше, – спокійно мене заохочує.
– Оке-е-й…
Вона ідеальна дівчина. Рівень ревнощів – мінусовий. Якби їй зараз черговий друг дитинства зателефонував, я б напружився. Хоча, згоден, довіра – чудова якість, треба розвивати.
– Так, – приймаю виклик.
– Тео, привіт. Ох… Я знаю, що ти дуже зайнятий… І сердишся на мене…
– Надзвичайно зайнятий. І зовсім не серджуся. Кажи, що там в тебе?
– Мені потрібна твоя допомога. Ти міг би прилетіти на кілька днів?
– Куди?
- У Швейцарію. Я… словом, я наговорила тобі безліч усякого. І не відмовляюсь від своїх слів. Але… мені дуже потрібно використати одну твою сильну якість.
– Яку?
– Вміння переконувати.
– А я думав, що уміння бути холодною брилою каменю.
– Ну Тео! Будь ласка. Я прошу тебе як друга… Ти маєш поговорити з Костею!
– Як друга?
Хм… Друзів останнім часом я ціную. Настав час поповнити їх нещільні ряди?
Прикриваю динамік.
– Мілана кличе нас до Швейцарії. Їдемо? – Оля здивовано розплющує очі, прикушує губку. – Провідаємо твою маму, Костю, – тисну на її слабкі місця. Після секундних роздумів погоджується.
Моя дівчинка!
Хочу дивувати її та вбирати всі чисті, яскраві емоції. Швейцарія – чудовий початок.
А ще кошеняті повинні сподобатися філе окуня з обсмаженим мигдалем та фондю. Уявляю, як годую її полуницею у гарячому розплавленому сирі. Так, вона безперечно буде добре харчуватися. Їй потрібні сили, щоб упоратися з моїми апетитами.
Завершую розмову, замовляю квитки через додаток та ставлю на беззвучний.
Знову затягую худорлявку до себе на груди і заплющую очі.
– То що там у нас з поцілунками? Це все, на що ти здатна? Не приймається.
– Ти ж сам…
– Спроба не зараховується. Вперед, кошенятко. Сміливіше.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Випадкова наречена, Поліна Креп», після закриття браузера.