Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

Глава 41

Оля

 

Тео міцно стискає мою долоню. В іншій руці у мене невелика валіза. Вона підстрибує на камінчиках бруківки. Вдихаю чисте, свіже повітря і кручу головою на всі боки.

Величезна сучасна будівля блищить склом на тлі зелені та гірських вершин. Дивовижне поєднання.

Тео хотів показати мені Цюріх. Але я вирішила відкласти екскурсію та спочатку зустрітися з рідними. Щось у них сталося. Ця думка не дасть мені насолоджуватися архітектурою та ресторанами. Тому одразу з літака ми приїхали до клініки.

Назустріч, цокаючи каблучками, поспішає Мілана. Як завжди бездоганна. У бірюзовій трикотажній сукні з легким макіяжем. Дуже жіночна, вишукана. Тільки очі припухлі. Плакала? І схудла помітно, вилиці загострилися.

– Дякую! Дякую, що ви тут, – обіймає мене, з цікавістю поглядає на наші сплетені пальці. Я відчуваю, як обличчя починає пашіти.

Проходимо до стійки реєстрації. Поки Теодор спілкується з персоналом та заповнює папери, я повертаюся до Мілани.

– У Кості ж зараз процедури? – згадую його розклад. – А де моя мама? – мені кортить зробити їй сюрприз.

– Відправила її до спа-центру розслабитися. Віра Михайлівна останні кілька днів на нервах, – зітхає, – як і я.

– Щось із Костею? – у мене забиває подих. Ми ж спілкувалися з братом щодня по відеозв'язку. На здоров'я він не скаржився. Не хотів хвилювати? – Кажи вже, Мілано! Йому гірше?

– Ні, тобто так… Я не знаю, – прикриває очі. – Мені здається, це через мене, – відвертається.

Боже мій, та що відбувається?

Відчуваю слабкість у всьому тілі, дихати стає важко. Тео тривожно поглядає на нас. Нетерпляче забирає документи із рук адміністратора.

– Так, Мілано. Хтось помирає?

– Ні! Що ти!

– Добре, отже у Олі є час прийти до тями після перельоту, – знову сплітає наші пальці і тягне мене за собою. – Зустрічаємось у ресторані за півгодини. – Кидає на ходу.

– Тео! Навіщо ти так?

– Кошеня, ну все ж під контролем. Твій брат у найкращій клініці. І він не у тяжкому стані, а на реабілітації. Півгодини нічого не вирішують.

Проводить карткою, відчиняючи двері.

– Прийми душ і постарайся випити більше води. Я буду в сусідньому, – цілує у скроню, відпускає.

Проходжу в розкішний і просторий номер. Падаю на величезне м’яке ліжко, заплющую очі. Голова трохи крутиться. Півтори години гірськими дорогами і перепади висоти дають про себе знати.

Так, Тео має рацію – мені потрібна перерва. Але тривога не відпускає та заважає захоплюватися навколишнім комфортом.

На автоматі дістаю чисті речі, приймаю душ, підсушую намоклі пасма.

Вбираюся у вишневі штани, кремовий светр із овальним вирізом-крапелькою на грудях і зручні балетки. Цей комплект я купувала вже сама, але з огляду на всі рекомендації Мілани.

Допиваю другу склянку солонуватої мінералки, яку знайшла на столику, коли у двері наполегливо стукають.

Відкриваю і потрапляю в міцні обійми, майже як при першій зустрічі.

– Я скучив. Ти готова? – цілує мене в волосся, шумно вдихаючи.

– Аха, – муркочу в широкі груди, а Тео вже тягне мене до ресторану, міцно тримаючи за талію.

На моїй тарілці красиво розкладені парові овочі та філе лосося, але їсти мені не хочеться. Наразі головне зрозуміти, що з Костею, і як йому можна допомогти.

– Так, давай спочатку, Мілано. Що саме тебе бентежить?

- Він… він більше не докладає зусиль. Прогрес зупинився.

– І чому це пов'язано з тобою?

– Ми… – стріляє очима в мій бік, – у нас із Костею роман. Був, але тепер…

– Ти хочеш, щоб я допоміг чи ні?

– Хочу.

– Тоді доведеться розповісти подробиці. І так, ми з Олею разом. Між нами немає секретів. Тож вона все одно дізнається, рано чи пізно. Тому не соромся.

– Та я не соромлюся. Просто… Оля ж мене не знає, подумає, що я якась… – морщить носик.

– Ну що ти, Мілано! – стискаю її долоню. – Ти чудова дівчина і людина. Іншу Костя б не вибрав. Але якщо ти хочеш, я зараз піду… – піднімаюсь зі свого місця.

– Ні, – зупиняють мене засмаглі руки.

– Ну гаразд, – зітхає блондинка і відкидається на крісло.

Ховаючи очі, розповідає з початку.

Костя підкорив дівчину своєю чуйністю, увагою до її особистості, мужністю та щирістю.

Хто б сумнівався! Впізнаю старшого брата.

Реабілітація проходила чудово. Адже у Кості з'явився дуже спокуслива мотиваторка. Проблеми почалися кілька днів тому, коли брат став свідком розмови Мілани з її батьком.

Впливовий бізнесмен вирішив поріднитися з не менш впливовим політиком. Для цього він просить Мілану повернутися додому та познайомитися з його сином. Поки що тільки просить, але вже показово зменшив ліміт на її банківській карті.

– Я казала йому, що мені це не цікавить. Я не кину Костю. І не хочу ні з ким знайомитись. Я втомилася від мажорів, – затуляє обличчя руками. – З ними я просто дорога і безглузда іграшка, а з Костею… Він щиро цінує мої думки, почуття, бажання. Прислухається до мене.

Присуваюсь ближче до Мілани і обіймаю. Зараз я відчуваю її по-справжньому відкритою і такою вразливою.

– Мілан, мені здається, тобі треба пояснити це йому. Як нам зараз. Костя обов'язково повірить.

– Я йому казала… – схлипує на моєму плечі блондинка. – Але…

У грудях холоне. Якесь неприємне передчуття пробігає під ребрами.

– …але Костя вважає, що ми не будемо з ним щасливі. Що ми “з різних всесвітів,” – копіює його чітку інтонацію. – Що він набридне мені, що в нас дуже мало спільного! І тому він… він не хоче ставати на ноги… щоб я… щоб я покинула його сама… – видихає зі стоном.

Теодор розтулює Міланчині нервові обійми, вкладає в її тремтячі руки серветку і склянку води.

Піднімаю на нього погляд. Його губи зібрані у тверду лінію, суворі очі обпалюють холодною зеленню.

– А ти впевнена, що всього цього не станеться? Що твій інтерес до простого хлопця не пропаде, навіть якщо батько позбавить тебе звичної розкоші?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍