Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я вигадала сюжет роману ще у Флоренції, на основі спогадів із дитинства та юності, але тоді відстань, що віддаляла мене від Неаполя, заважала мислити тверезо. Неаполь здавався мені нереальним, вигаданим містом, наче в кіно, де реальні вулиці й будівлі були лише тлом для розгортання моєї фантазії. Згодом, коли я переїхала до Неаполя й стала бачитися з Лілою щодня, реальність вразила мене, і я, сама того не бажаючи, описала її в новій книжці. Напевно, намагаючись утримати рівновагу між вигадкою та правдою, я перебільшила з правдою, і тепер кожна вулиця, кожен будинок були легко впізнавані, можливо, навіть люди і їхні жорстокі вчинки. Фотографії підтверджували правдивість описаного мною, таким чином бар’єри між вигадкою та реальністю остаточно руйнувалися. Те, чого не сказала я, розповів автор статті. Він згадував навіть про вбивства дона Акілле Карраччі й Мануели Солари. Особливо наголосив на останньому, припустивши, що вбивство могло бути або спробою злочинних кланів поквитатися, або ж справою рук «небезпечного терориста Пасквале Пелузо, що народився і виріс у цьому районі, колишнього муляра та секретаря місцевого осередку комуністичної партії». Але я про Пасквале нічого не казала, не написала жодного слова ні про дона Акілле, ні про Мануелу. Родини Карраччі та Солар були для мене безликими фігурами, я взяла від них лише мову, жести, грубість – не більше. Я не мала наміру описувати їхні справжні життя та дії, до чого тут «феод братів Солар»?!
Я всього лише написала роман!
91
У вкрай збентеженому стані я попленталася до Ліли, адже діти були в неї. «Уже повернулася?» – сказала Ельза, яка без мене почувалася вільніше. Деде неуважно привіталася й пробурмотіла: «Хвилиночку, матусю, допишу вправу і обійму тебе». Лише Імма справді зраділа, обхопила рученятами й смачно поцілувала в щоку. Так само вчинила Тіна. Але я думала про своє й приділила дітям зовсім мало уваги. Негайно показала статтю в «Панорамі» Лілі. Намагаючись опанувати страх, розповіла їй про зустріч із братами Соларами. Ліла спокійно прочитала статтю, сказала лише: «Чудові фото!» Я не втрималася й вигукнула:
– Напишу редакції лист із протестом! Хай пишуть репортаж про Неаполь, якщо їм так кортить, про викрадення Чирилло, жертв каморри – про що завгодно! – але не використовують для цього моє ім’я!
– Чому це?
– Тому що я написала роман, а не хроніку реальних подій!
– Он як? А мені здавалося, що навпаки.
Я збентежено зиркнула на неї:
– Що ти верзеш?
– Хоч ти і не вказувала імен, але можна було здогадатися.
– А чому ти мені не сказала?
– Я казала, що книжка мені не сподобалася. Треба говорити або всю правду, або взагалі нічого. А в тебе виходило щось посередині.
– Але ж це роман!
– Частково – роман, частково – ні!
Я промовчала, страх наростав. Тепер я й сама не могла второпати: я лютую через сутичку з Соларами чи через Лілину спокійну критику, яку вона вже висловлювала багато років тому? Порожнім поглядом втупилася у Деде й Ельзу, які вже дісталися до журналу й зацікавлено його розглядали. Тут Ельза вигукнула:
– Тіно, поглянь! Тут і ти є!
Тіна підійшла, зачудовано вирячилася на фото й задоволено усміхнулася. Імма запитала в Ельзи:
– А я де?
– Тебе тут немає, бо Тіна гарна, а ти погана, – відповіла сестра.
Імма повернулася до Деде, щоб та підтвердила або заперечила. А Деде, двічі прочитавши вголос підпис під фото у «Панорамі», взялася переконувати малу, що вона несправжня моя дочка, бо її прізвище Сарраторе, а не Айрота. Тут я вже не втрималася, мені увірвався терпець, і я гаркнула на них: «Годі, ходімо додому!» Усі троє запротестували, Тіна їх підтримала, а Ліла умовляла залишитися на вечерю.
Ми залишилися. Ліла намагалася мене заспокоїти, навіть спробувала відволікти від свого негативного відгуку про мою книжку. Завела розмову на діалекті, але вже за кілька хвилин перескочила на вишукану італійську, якою користувалася лише в особливих випадках, щоразу дивуючи. Згадала про пережитий землетрус і зауважила, що протягом останніх двох років життя в місті тільки погіршувалося. Сказала, що відтоді вона ні на мить не забувала, що наше існування переповнене силою-силенною речей і понять – фізика, астрофізика, біологія, релігія, душа, буржуазія, пролетаріат, капітал, робота, нажива, політика – купа гармонійних та негармонійних фраз, хаос зовні і хаос всередині.
– А тому заспокойся, – вигукнула вона весело, – чого ще чекати від Солар?! Уже пізно, твій роман вийшов. Твоє проживання тут, без сумніву, пішло йому на користь, адже зробило правдивішим! Уже нічого не зміниш. Солари розгнівалися? Нехай. Мікеле тобі погрожує? Яке тобі до цього діло?! Будь-якої хвилини може статися новий землетрус, ще потужніший. Або весь світ розсиплеться на друзки. І що порівняно з цим Мікеле Солара?! Нічого. Як і Марчелло. Обидва – усього лише два мішки кісток і м’яса, що плюються погрозами на всі боки та вимагають грошей.
Зітхнула тяжко й додала вже тихіше:
– Солари завжди були й будуть небезпечними тварюками, Лену, тут нічого не поробиш. Одного я було приручила, але брат його визволив, після чого той став ще лютіший. Бачила, як Мікеле відлупцював Альфонсо? Насправді це мене йому кортить відлупцювати, але сміливості не вистачає. І та лють щодо твоєї книжки, статті в «Панорамі», твоїх фото – то лють на мене. А тому наплюй, як наплювала я. Через тебе про Солар написали в журналі. Звісно, вони розізлилися, адже це шкодить їхньому бізнесу, законному й незаконному. Але ж насправді це чудово, чи не так? То чому нам хвилюватися?
Я сиділа мовчки й слухала. Коли Ліла починала говорити так піднесено, у мене виникала підозра, що вона й надалі читає гори книжок, як у юності, але чомусь не хоче зізнаватися. Удома книжок вона не мала, окрім спеціалізованої технічної літератури. Лілі подобалося вдавати малограмотну жінку, а потім раптом ділитися міркуваннями про біологію, психологію, складність людської натури. Чому вона так поводилася зі мною? Не знаю, але я потребувала підтримки і все одно вірила їй. Лілі вдалося мене заспокоїти. Я перечитала статтю, і вона мені сподобалася. Переглянула фото: наш район навіював жах, але ми з Тіною були чарівні. Тож ми з Лілою взялися куховарити, і я все обдумала. Вирішила, що стаття й фотографії допоможуть просуванню книжки, а моє проживання у квартирі над Лілиною, у нашому районі, збагатило версію, написану у Флоренції. Я розслабилася, знову подобрішала з дітьми.
Перед вечерею, після цілої серії перешіптувань і перезирань, до мене підійшла Імма, яку підштовхувала Тіна. Донька звернулася до мене звичною мовою – сумішшю з чітко промовлених та ледве зрозумілих складів:
– Мамо, Тіна хоче знати, хто твоя донька: я чи вона?
– А ти теж хочеш це знати?
На її оченятах заблищали сльози:
– Так.
Тут
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.