Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

що різниця в розвитку моєї доньки та Тіни остаточно зникла: рухи обох були точними. Якщо Тіна була жвавішою за вдачею й нерідко зверталася до мене літературною італійською з несподівано серйозними запитаннями, то Імма була більш рішучою, можливо, дисциплінованішою, єдиною її вадою була погана дикція. Така погана, що часто люди зверталися до її подружки, щоб та пояснила, що каже Імма. Оскільки відчинила я не відразу, бо на мить затрималася, аби відповісти на чергове питання Тіни, у двері задзвонили наполегливіше. Я побігла відчиняти й побачила перед собою чарівну жінку років тридцяти з білявими кучерями і в довгому блакитному плащі. То була фотографиня.

Виявилася вона жителькою Мілана, дуже експансивної вдачі. На ній не було жодної дешевої речі.

– Я загубила твій номер, але це й на краще, – заявила вона, – що несподіваніші фотосесії, то кращі світлини.

Вона озирнулася.

– Як же важко сюди добиратися! Ну й місце! Але якраз те, що треба. Дівчатка – твої діти?

Тіна усміхнулася, Імма поглядала насторожено, але обидві дивилися на неї, наче на чарівну фею.

Я пояснила:

– Імма – моя донька, а Тіна – донька моєї подруги.

Але вона не слухала й почала кружляти навколо мене, клацаючи без упину своїми фотоапаратами, яких мала кілька.

– Мені треба причепуритися, – спробувала заперечити я.

Але вона заявила, що й так добре.

Потім змусила мене позувати в різних кімнатах: на кухні, у дитячій спальні, у моїй, навіть перед дзеркалом у ванній.

– А книжка в тебе є?

– Ні, немає, вона ще не вийшла.

– А остання з опублікованих?

– Так.

– Тоді візьми, сядь отут і вдай, що читаєш.

Я ошелешено послухалася. Тіна, спостерігаючи за нами, теж узяла книжку, всілася так само, як і я, і попросила Імму: «Сфотографуй!» Ця ідея сподобалася нашій гості, й вона наказала:

– Сідай на підлогу до дітей!

Наклацала мене разом із задоволеними увагою дівчатками.

Потім вигукнула:

– А тепер – тільки ти з донечкою!

Я простягнула руки до Імми, але вона заперечила:

– Ні, з другою, у неї таке виразне личко!

Підштовхнула мене до Тіни й зробила з десяток кадрів. Імма похнюпилася.

– І я! – попросила.

Я розкрила обійми й гукнула:

– Ходи до мами, сонечко!

Ранок пролетів як мить. Жінка в блакитному плащі потягла нас надвір, але видно було, що вона стурбована. Постійно запитувала:

– У мене точно не вкрадуть апаратуру?

Потім захопилася, взялася фотографувати кожен злиденний куточок району, всадовила мене на напіврозбиту лаву, на фоні облізлої стіни, біля старої вбиральні. Я наказала Іммі й Тіні:

– Стійте тут, нікуди не ходіть, бо їздять машини.

Вони стояли, тримаючись за руки, білява й чорнява, і чекали.

Ліла повернулася з роботи вже перед вечерею, піднялася до мене забрати доньку. Тіна з порогу їй про все розповіла.

– Приходила така гарна синьйора!

– Гарніша за мене?

– Авжеж.

– І гарніша за тітоньку Ленуччу?

– Ні.

– Отже, найгарніша з усіх – тітонька Ленучча?

– Ні, я.

– Ти? Що за нісенітниці?

– Правда, матусю.

– І що робила та синьйора?

– Фотографувала.

– Кого?

– Мене.

– Лише тебе?

– Так.

– От мала брехуха! Іммо, ходи сюди, розкажи мені, що ви сьогодні робили.

89

Я чекала виходу чергового номера «Панорами». Почувалася задоволеною, робота прес-служби мене тішила, я раділа, що мені влаштували цілу фотосесію. Але минув тиждень, а стаття про мене не виходила. Минув другий – нічого. Настав кінець березня, книжку вже продавали в книгарнях, але ніякої статті не було. Я встигла дати інтерв’ю на радіо та для газети «Іль Маттіно». Згодом поїхала до Мілана на презентацію книжки. Відбувалася вона в тій самій книгарні, де п’ятнадцять років тому презентували мою першу книжку, і професор був той самий. Аделе не з’явилася, Маріарози теж не було видно, але народу зібралося більше, аніж першого разу. Професор говорив про новий роман без особливої теплоти, але відгук був позитивний. Хтось зі слухачів – а були там переважно жінки – висловив захоплення багатогранністю головної героїні. Звичний прийом, щоб пожвавити обговорення, мені він був уже відомий. Я повернулася до Неаполя наступного ранку дуже втомлена.

Пам’ятаю, як пленталася додому, тягнучи за собою валізу, коли біля мене загальмувала автівка. За кермом сидів Мікеле, поряд із ним – Марчелло. Пригадалося, як багато років тому брати Солари намагалися затягти мене в машину – так само вони колись вчинили з Адою, – а Ліла мене захистила. На моїй руці, як і тоді, був материн браслет, і я мимоволі відсахнулася, прикриваючи його. Але Марчелло й голови не повернув у мій бік, не звернувся до мене звичним добродушним тоном: «Моя своячка, що пише романи». Заговорив Мікеле, і його голос тремтів від люті:

– Лену, що за чортівню ти там написала у своїй книжці?! Облила лайном місце, де сама народилася?! Власну родину?! Усіх людей, на чиїх очах ти росла, хто тобою захоплюється і хто тебе любить і поважає?! Усе наше чудове місто?!

Він повернувся, взяв із заднього сидіння свіжий номер «Панорами» і простягнув мені через віконце.

– Тобі так до вподоби розповідати людям брехню?!

Я глянула. У журналі опублікували статтю про мене. На великій кольоровій фотографії я разом із Тіною сиділа на підлозі у своїй квартирі. Мені відразу впав у око підпис: «Елена Ґреко з донькою Тіною». Спершу я подумала, що причина в підписі, і ніяк не могла второпати, чому Мікеле так через це розлютився. Промовила збентежено:

– Вони помилилися.

Але він викрикнув у відповідь слова, які ще більше збентежили:

– Це не вони помилилися, а ви дві!

– Хто «ви дві»? Про кого ти говориш?!

Тут нарешті втрутився Марчелло й промовив роздратовано:

– Облиш, Мікé. Ліна крутить нею, як хоче, а вона навіть не помічає!

Вони рвонули з місця, як навіжені, залишивши мене саму посеред дороги з журналом у руці.

90

Я ніби остовпіла, валіза стояла поряд. Урешті прочитала статтю. То були чотири сторінки з фотографіями найзанедбаніших куточків нашого району. Лише на одному знімку була я – разом із Тіною: на убогому тлі квартири ми мали особливо вишуканий вигляд. Автор статті не аналізував мій роман, а лише використовував його для розповіді про те, що він називав «феодом братів Солар», – окрему територію, де, імовірно, зароджувалася нова форма каморри. Про Марчелло там ішлося мало, більше про Мікеле, який мав підприємницьку жилку, нехтував законом та мораллю, готовий був перескакувати від однієї політичної сили до іншої залежно від комерційної вигоди. Якої саме? «Панорама» наводила перелік законних та незаконних видів його діяльності: бар-кондитерська, шкіряні фабрики, мережа взуттєвих крамниць, мінімаркетів, нічних клубів, лихварство, давня контрабанда тютюнових виробів, скуповування і продаж краденого, наркотики, незаконна забудова після землетрусу.

Мене пройняв холодний піт.

Що я накоїла, як